Розділ 4

Наступним заняттям у розкладі значилося «Виживання в аномальних регіонах». Назва Галу сподобалася. Сам предмет теж. Принаймні спочатку. До аудиторії він прийшов трохи раніше. Студентів було небагато, і більшість уже зайняла місця. На столах лежали карти, кілька зразків каміння, старі записи експедицій і невеликі захисні амулети.

Викладачка з'явилася майже безшумно. На вигляд молода жінка, струнка, зібрана, у строгому темному вбранні. Тільки погляд видавав людину, яка бачила значно більше, ніж могла дозволити її зовнішність.

— Отже, — сказала вона, поклавши папери на стіл, — сьогодні ми почнемо з головного правила.

Вона обвела поглядом аудиторію.

— Не лізьте туди, куди вас не просили.

Кілька студентів слухняно кивнули. Гал насупився.

— Якщо аномальна зона є об'єктом дослідження, це правило дещо...

— Дещо що?

Викладачка подивилася прямо на нього.

— Обмежує дослідника, — спокійно закінчив Гал.

— Саме так. — Вона навіть не спробувала приховати задоволення від власної відповіді. — І це правильно. Аномальні регіони не місце для цікавих дурників, які хочуть перевірити, що станеться, якщо торкнутися невідомого кристала.

— А якщо завдання експедиції саме полягає в дослідженні цього кристала?

— Тоді експедиція не повинна його торкатися.

Гал кілька секунд мовчав.

— Тоді це не експедиція.

У класі стало тихо. Викладачка повільно повернула голову.

— Перепрошую?

— Якщо головне завдання групи це дослідження, а вся методика зводиться до того, щоб нічого не чіпати, нікуди не заходити й не наближатися до потенційно небезпечних об'єктів, то це не виживання в аномальній зоні. Це інструкція, як не померти, сидячи вдома.

Хтось із задніх рядів ледве стримав усмішку. Викладачка її помітила.

— Галіас, наскільки я знаю, у вас уже склалося досить високе уявлення про власні здібності.

— Не думаю.

— Скромність вам не дуже личить.

— Я не говорив про здібності. Я говорив про методику.

Вона схрестила руки.

— Ви особисто багато разів бували в аномальних регіонах?

— Бував.

— І вижили.

— Так.

— Отже, вам пощастило.

Гал ледь підняв брову.

— Не думаю, що виживання в кількох аномальних регіонах можна назвати виключно везінням.

— Молоді майстри часто плутають удачу з власною геніальністю.

— А досвідчені викладачі іноді плутають обережність із професійною методикою.

У когось тихо вирвалося:

— Ох...

Викладачка вже дивилася на нього зовсім інакше.

— Ви надто багато собі дозволяєте.

— Я відповідаю на запитання.

— Я ще не закінчила.

— Я теж.

Пауза. Гал уже зрозумів, куди все це йде. Він непомітно торкнувся кишені. Маленький кристал запису опинився між пальцями. Один ледь помітний рух  і артефакт запрацював. Викладачка цього не помітила.

— Ви прийшли сюди, — продовжила вона, — уже маючи титул майстра, певну репутацію і, як я розумію, дуже високої думки про себе. Але це не означає, що ви можете поводитися як хочете.

— Я поводжуся нормально.

— Ні. Ви поводитеся як вискочка, якому кілька разів пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час.

Гал не змінився в обличчі.

— Зрозуміло.

— Ви отримали свій титул занадто рано. Академія носиться з вами так, ніби ви якийсь винятковий талант, хоча насправді...

Вона не договорила. Бо Гал повільно підвів на неї погляд. До цього він був спокійним. Тепер у голосі з'явилося щось інше. Не крик, не погроза, просто сила.

— Думаю, нам варто зупинитися.

Викладачка замовкла.

— Ви можете мати будь-яку думку про мене, — продовжив Гал. — Можете вважати мене вискочкою, щасливчиком чи ким завгодно ще. Це ваше право.

Він говорив тихо. Але кожне слово лягало важко.

— Але викладач, який замість навчити студента виживати в небезпечному середовищі вчить його просто не наближатися до небезпеки, не виконує свою роботу.

На мить в аудиторії стало так тихо, що було чути потріскування захисного кристала біля вікна.

— А викладач, який переходить від оцінки методики до особистих образ, — додав Гал, — тим більше.

Він забрав руку з кишені. Кристал продовжував запис.

— Тому я не бачу сенсу продовжувати це заняття.