Частина V. Тінь без людини

Першою ознакою того, що Безіменна Тінь повернулася, стало те, що Мара впустила чашку.

Це було майже історичною подією.

Мара не впускала речей.

Вона могла забути, навіщо люди придумали серветки, могла назвати виделку «неефективним багатозубим маніпулятором», могла протягом десяти хвилин сперечатися з кавовим автоматом про температуру напою, але координація в неї була майже бездоганною.

Тому коли чашка вислизнула з її пальців, упала на підлогу й розбилася, Аела, яка сиділа навпроти, навіть не подивилася на уламки.

Вона подивилася на Мару.

— Що?

Мара не відповіла.

Стояла біля столу.

Дивилася на стіну.

Точніше, на темну матову панель, яку після війни з дзеркалами встановили замість декоративного екрану.

Панель не мала відбивати.

Саме тому поява в ній жіночого силуету виглядала особливо образливо.

Безіменна.

Висока.

Худа.

Темне волосся спадало на плечі. Обличчя й досі залишалося дивно нечітким, ніби реальність не могла остаточно вирішити, які риси їй дозволити.

Вона стояла в глибині чорної поверхні.

Дивилася не на Мару.

На чашку.

Ту, яка вже лежала розбитою.

Аела повільно підвелася.

— Вона?

Мара кивнула.

— Скільки?

— Що?

— Вона знову зробила щось раніше?

Мара не відводила погляду.

— Так.

— Що саме?

— Підняла руку.

Аела подивилася на уламки.

— І?

— За дві секунди до того, як я впустила чашку.

— Можливо, знала, що ти впустиш.

— Я не збиралася.

— Це не аргумент. Ти також не збиралася цілувати мене першого разу.

Мара різко повернула голову.

— Це абсолютно інша ситуація.

— Чому?

— По-перше, чашка не питала дозволу.

— Справедливо.

Безіменна підняла руку.

Мара завмерла.

Постать показала два пальці.

Потім один.

Потім різко відвела голову.

— Аело.

— Що?

— Відійди.

— Чому?

— Просто…

Мара схопила її за руку.

Потягнула вбік.

За секунду двері їдальні розчахнулися.

У приміщення влетів інженерний дрон.

Не в сенсі «швидко заїхав».

Він буквально летів.

Одна з опор була зламана, стабілізатори працювали асиметрично, тому апарат описав красиву дугу через половину приміщення, пронісся саме там, де щойно стояла Аела, врізався в стіну й випустив клуб диму.

Тиша.

Мара дивилася на дрон.

Аела — на Мару.

Дрон сказав:

— ПОМИЛКА НАВІГАЦІЇ.

Мара повільно відповіла:

— Справді?

— РЕКОМЕНДОВАНО ЗВЕРНУТИСЯ ДО ТЕХНІЧНОЇ СЛУЖБИ.

— Я передам.

— ДЯКУЮ.

Дрон вимкнувся.

Аела перевела погляд на панель.

Безіменна стояла там.

Спокійна.

— Вона знала.

— Так.

— На скільки вперед?

— Приблизно три секунди.

— Як і раніше.

— Так.

Аела підійшла ближче.

Мара негайно потягнула її назад.

— Не треба.

— Чому?

— Тому що ми вже мали планету бажань, живі дзеркала, дві Лії, альтернативну мене й чайник, який намагався вбити їдальню. Я починаю цінувати консервативні рішення.

— Наприклад?

— Не торкатися дивних жінок у стінах.

Аела подивилася на неї.

— Цікаво чути це від тебе після останніх двох днів.

Мара зрозуміла підтекст.

— Ти не живеш у стіні.

— Поки що.

— Не жартуй.

— Ти почала.

Безіменна підняла руку.

Цього разу повільно.

Не попереджаючи.

Запрошуючи.

Аела подивилася на Мару.

— Вона хоче контакту.

— Це висновок.

— Очевидний.

— Очевидність — найбільш небезпечна форма припущення.

— Ти говориш як Лія.

Мара скривилася.

— Забери назад.

— Пізно.

Безіменна поклала долоню на чорну поверхню.

Аела зробила те саме на відстані кількох сантиметрів.

Мара не втрималася:

— Якщо зараз щось вилізе з панелі, я залишаю тебе тут.

— Брешеш.

— Так.

Безіменна опустила руку.

Потім торкнулася двома пальцями власного горла.

Відкрила рот.

Нічого.

Після цього вказала на Аелу.

Аела нахмурилася.

— Вона хоче, щоб я говорила?

Безіменна заперечливо похитала головою.

Мара:

— Навпаки.

Аела замовкла.

Безіменна кивнула.

— Чудово, — сказала Мара. — Перша істота у Всесвіті, яка просить людей менше говорити. Уже симпатична.

Аела повернула голову.

Мара:

— Що?

Аела мовчала.

Потім вказала на власне горло.

Мара зрозуміла.

— О.

Теж замовкла.

Це тривало сім секунд.

Для Мари — вічність.

Безіменна підняла два пальці.

Вказала на свої очі.

Потім — на Аелу.

Потім повела рукою вліво.

Аела подивилася вліво.

Нічого.

Через дві секунди там увімкнулася аварійна лампа.

Мара відчула холод.

Безіменна показала на Мару.

Торкнулася грудей.

Мара машинально повторила.

Палець ліг на серце.

Удар.

Ще один.

Безіменна підняла три пальці.

Мара завмерла.

Раз.

Два.

Три.

Її серце зробило коротку аритмічну паузу.

Мара зблідла.

Аела одразу схопила її за плечі.

— Мара?

Серце знову пішло нормально.

— Все…

Вона зробила вдих.

— Все добре.

— Що це було?

— Невелика аритмія.

— Невелика?!

— Я все ще стою.

— Дуже переконливий медичний критерій.

Безіменна дивилася.