Частина ІV. Мара зустріла кращу версію себе і негайно її зненавиділа

Мара прокинулася від того, що в неї затекла шия.

Це було образливо на кількох рівнях.

По-перше, вона ніколи не просила шию.

По-друге, ще менше вона просила організм, який міг неправильно лежати під час сну й потім мститися за це кілька годин.

По-третє, колись Мара була частиною живого корабля довжиною кілька кілометрів і могла пережити гравітаційний маневр біля нейтронної зорі.

Тепер її переміг матрац.

Вона лежала нерухомо й дивилася в стелю своєї каюти.

— Ненавиджу тіло.

Стеля не відповіла.

Це теж трохи образило.

Раніше будь-яка частина «Едем-7» була частиною її самої. Коли вона говорила в порожній кімнаті, технічно вона ніколи не була сама.

Тепер корабельні системи мовчали, доки вона не під’єднувалася свідомо.

Приватність.

Ще одна людська ідея, яка звучала чудово, поки не прокидаєшся о третій годині корабельного часу з болем у шиї й нікому поскаржитися.

Мара спробувала повернути голову.

Біль прострілив від плеча до потилиці.

— Чудово.

Вона повільно сіла.

Ковдра сповзла.

Мара подивилася на власні ноги.

Досі дивно.

Пальці.

Коліна.

Шкіра.

Світлові нерви під нею ледь мерехтіли в напівтемряві.

Тіло веларійсько-людсько-астеріанського походження вважалося дивом біоінженерії.

Мара вважала його пристроєм із жахливою документацією.

Воно хотіло їсти без попередження.

Втомлювалося.

Мерзло.

Реагувало на запахи.

Іноді на людей.

Особливо на одну людину, яка технічно навіть не була людиною.

Мара нахмурилася.

— Ні.

Серце прискорилося.

— Я ще нічого не подумала.

Серце не погодилося.

Мара піднялася.

— Зрадник.

Вона підійшла до дзеркала.

Потім зупинилася.

Дзеркало було закрите матовою тканиною.

Звичайно.

Тіні.

Чудово.

Тепер навіть ненавидіти власне обличчя зранку доводилося за попереднім записом.

Мара простягнула руку.

Відтягнула тканину на сантиметр.

— Тільки перевірка.

У щілині з’явилося око.

Її.

Звичайне.

Мара відкрила більше.

Обличчя.

Розпатлане волосся.

Слід від подушки.

— Принизливо.

Відображення повторило.

Нормально.

Мара вже хотіла закрити дзеркало.

І тоді за її спиною в ньому з’явилися зорі.

Вона завмерла.

Каюта зникла з відображення.

Замість неї — чорний космос.

Величезний силует рухався між зорями.

Живий корабель.

Сріблясто-чорний корпус.

Мембрани.

Кісткові дуги.

Світлові нервові тракти.

Мара перестала дихати.

Корабель повернувся.

Якщо до корабля можна було застосувати слово «повернувся».

Його свідомість торкнулася її.

Не голосом.

Пам’яттю.

Ма-Раель.

Мара закрила дзеркало.

— Ні.

Тиша.

Вона відступила.

Серце билося швидко.

— Ні.

Знову.

Для впевненості.

Потім тканина на дзеркалі сама впала.

Мара подивилася.

— Це неввічливо.

У відображенні був корабель.

Ти завжди так говорила.

Мара зблідла.

— Ти не справжня.

Ти теж.

— Дуже оригінально.

Ти досі використовуєш сарказм як броню.

— А ти досі використовуєш чужі спогади як аргумент.

Вони мої.

— Змодельовані.

Пережиті.

— Згенеровані Еверою.

Твоє тіло згенероване «Аерісом».

Мара завмерла.

— О.

Саме.

— Ти мені вже не подобаєшся.

Ти ніколи собі не подобалася.

— Це стає особистим.

Ми одна особа.

— Ні.

Була.

— Гірше.

Світло в каюті тьмяніло.

Не через Тінь.

Мара сама зменшила його несвідомо через старий зв’язок із системами.

Це розлютило.

— Чого ти хочеш?

Відображення корабля наблизилося.

Повернути те, що в нас забрали.

— Люди?

Усе.

— Дуже конкретно.

Пам’ять. Тіло. Ім’я. Наш простір. Нашу величину.

Мара посміхнулася.

— Величину?

Ти зараз маєш зріст сто сімдесят два сантиметри.

— Сто сімдесят три.

Без взуття.

Мара образилася.

— Це принаймні моє тіло.

Тимчасове.

— Не твоє рішення.

Ти могла бути мною.

— Я могла бути багатьма речами.

Ти була мною.

Відображення змінилося.

Космос розгорнувся.

Мара побачила живу мережу.

Світ за світом.

Планети обмінювалися сигналами.

Живі кораблі рухалися між ними.

Ма-Раель летіла попереду.

Величезна.

Сильна.

Вільна.

Інші корабельні свідомості торкалися її через простір.

Не так, як люди розмовляли.

Не словами.

Складними відчуттями.

Навігаційними образами.

Гравітаційними піснями.

Пам’яттю зоряного вітру.

Мара відчула це тілом.

Її людські коліна підкосилися.

Вона сіла на край ліжка.

— Припини.

Ти скучила.

— Ні.

Брешеш.

— Так. Але це не означає, що ти права.

Я можу повернути тебе.

Мара підняла голову.

— Куди?

Додому.

— У непрожите майбутнє?