— 1.

Кайран Бладвінд, спадкоємець трону, стояв на балконі палацу, дивлячись на місто, що прокидалося під першим світлом сонця. Його плечі були злегка напружені - тягар корони, яка ще не сиділа на його голові, уже відчувався. Він знав, що трон вимагав більше, ніж він зараз був готовий дати, а останні події змушували його почуватися ще більш розгубленим і втомленим.

Столиця Алтаріс, завжди жвава і гомінка, сьогодні була наповнена тривогою. Вулиці й провулки, де колись панували сміх і музика, тепер мовчали, налякані жахливими новинами. Заголовки газет, що продавалися на кожному кроці, кричали великими чорними літерами:

"Серцевир" знову вдарив!"

Це ім'я вже міцно засіло у свідомості мешканців столиці. "Серцевир" - так люди охрестили вбивцю, який залишав після себе понівечені тіла, у яких завжди було відсутнє найголовніше - серце. Чутки ходили різні: одні казали, що він маг, який використовує заборонену магію, щоб витягувати серця своїх жертв для темних ритуалів. Інші вважали, що це був звичайний психопат, який ненавидів владу і хотів привернути до себе увагу через жах.

Кайран не міг позбутися почуття провини, навіть якщо воно не було справедливим. Він був принцом, спадкоємцем престолу, і його обов’язок - захищати своїх підданих. Та кожне нове вбивство нагадувало йому, як мало він насправді здатен контролювати.

Принц зітхнув, його погляд ковзнув уздовж вузьких вулиць, де люди ще боязко починали свій день, несучи тяжкий тягар невідомості. Йому здавалося, що місто дихає важко, як організм, що бореться із хворобою. І зараз цією хворобою був "Серцевир".

Кайран міцніше стиснув поруччя балкона. Важке рішення вже висіло в повітрі - батько хотів, щоб він особисто зайнявся цим розслідуванням. Королівство потребувало символу надії, лідера, який зупинить серію жахливих вбивств. І все ж, справа була не тому, що йому потрібно було доводити свою владу народу, Кайран мав довести батьку, що здатен стати хорошим королем в майбутньому. Вийти на криваві вулиці і почати переслідувати вбивцю, Кайран цілком міг, але знову ж таки, батько ставив забагато заборон, що скоріше були палками в колесах, ніж справді батьківською турботою.

Раптом його думки перервав звук дверей. На балкон увійшов його камердинер, який скоріше був радником ніж кімнатним слугою. Обличчя Теона було напружене, і в руках він тримав невеликий згорнутий папірець.

— Ваша Високосте, — сказав Теон, передаючи послання, — це щойно надійшло. Воно для вас особисто.

Кайран повернувся і взяв лист, що був запечатаний чорним воском. Відкривши послання, він вчитався в текст.

"Спадкоємцю, кров у твоєму роді не така чиста, як ти гадаєш. Твоя спадщина темніша, ніж ти міг би собі уявити, і серця, що падають моєю рукою — це лише початок. Вони повинні бути принесені в жертву заради відновлення справедливості. Ти знатимеш правду, коли настане час.

Твоя роль в цій історії ще не завершена. Наступне серце — близько!"

Слова розпливлися перед очима Кайрана, коли він дочитав останні рядки. Послання було коротким, але кожне слово било, мов удар обухом. Почерк був акуратний, витриманий, жодного зайвого руху пера - ніби той, хто писав, робив це з холодною розрахованістю.

Кайран стиснув папір, відчуваючи, як у грудях розгорається гнів.

— Принеси мені змінний одяг.

— Ви знову підете в місто?

— Так.

***

Ніонель Валгрейн рухалася вузькою, захаращеною вуличкою старого міського кварталу Алтаріс. Її постать майже зливалася з тінями, коли вона впевнено і тихо слідувала за чоловіком, якого підозрювала в серії зухвалих грабунків ювелірних крамниць. За ним вона гналася останній місяць, відпрацьовуючи своє покарання. Ніонель була хорошим слідчим, яка служила напряму королівському інквізитору. Тільки от не вміла Валгрейн вчасно стулити пельку й не базікати зайвого, за що власне й отримувала від наставника на горіхи. Цього разу її покарання тривало лиш три місяці, за що вона власне була щиро вдячна. Можливо не зовсім щиро, але вдячна, що принаймні її не відсторонили й не забрали табличку.

Темрява згущалася, але Ніонель відчувала кожен крок - звуки нічного міста Алтаріс не могли обдурити її треновані інстинкти. А тренувала Ніонель добрячих десять років в офіційній практиці.

Попри свій зріст який ледь міг зватися середнім, Валгрейн мала підтягнуте тіло й компенсувала все швидкістю та реакцією, якою вона не могла не вихвалятися перед колегами-чоловіками. Чіткі риси обличчя, загострені вилиці, очі, кольору глибокого сапфіру, темно-шоколадне волосся яке вона постійно зав’язувала в низький вузол - Ніонель цілком могла обрати іншу роботу, а не бути слідчим. Через чоловічу конкуренцію Ніонель доводилося докладати у два рази більше зусиль, ніж решта, і цим вона пишалася.

З-під капюшона ледь виднілося її напружене обличчя, на якому не було й сліду зайвих емоцій. Її плащ з темної тканини приховував витончену, але міцну фігуру, що говорило про довгі роки тренувань та досвід.

Вона тримала руку на поясі де висіли магічні кайдани - простий з вигляду пристрій, але надзвичайно потужний. Вони світилися легким синім світлом кожного разу, коли вона їх торкалася. Ці кайдани могли блокувати магію та знерухомлювати мага одним дотиком. Для неї це був надійний інструмент, і вже не раз він допомагав їй брати найнебезпечніших злочинців Алтаріс. Ювелірний злодій не здавався надто небезпечним, та все ж Валгрейн намагалася завжди бути обачною.