Розділ V: Легенда

Кажуть, що на околиці села, де земля дихає туманом, а дерева схиляються, ніби слухають щось невидиме, є місце, якого бояться і водночас шанують. Гарбузовий сад, що в інші пори року здається звичайним, у ніч Гелловіну перетворюється на поріг між світами. Там, де місяць зависає над землею, мов срібна монета над водою, і де тиша має голос.

Щороку, коли останнє листя падає, а повітря наповнюється запахом диму й вогкості, у цьому саду з’являються дві постаті. Вони не мають тіла, але мають присутність. Їхні рухи — мов танець забутих спогадів, легкий, як подих, і точний, як пульс. Вони кружляють у світлі повного місяця, ніби повторюють стародавній ритуал, що ніколи не втрачає сили.

Селяни не наближаються до саду тієї ночі. Вони залишають на межі свічки, яблука, сухі квіти — не з остраху, а з поваги. Бо знають: це не привиди, не марення, не гра світла. Це — кохання, що не скорилося смерті. Кохання, що проросло крізь землю, крізь час, крізь забуття.

Старі жінки, що пам’ятають більше, ніж кажуть, розповідають про дівчину на ім’я Марта. Вона була тиха, як вечір перед бурею, і мала очі, в яких жила осінь. Кажуть, вона покохала того, хто прийшов із тіні — не людину, не духа, а щось між. Її любов була такою глибокою, що змогла відчинити двері, які завжди були зачинені. І коли настав час вибору, вона не вагалася. Вона обрала не життя, не смерть — вона обрала вічність у його обіймах.

Відтоді її не бачили. Але кожен, хто проходить повз сад у ніч Гелловіну, відчуває щось незвичне: легкий дотик на плечі, аромат лаванди, що не має джерела, шепіт, що лунає з туману, мов голос, що говорить не словами, а спогадами. І якщо не злякатися, якщо зупинитися й прислухатися — можна побачити, як дві тіні танцюють у місячному сяйві, мов душі, що знайшли одна одну серед вічності.

Це — Марта й Артем. Вони не шукають дороги назад. Бо їхній шлях — це коло, що не має кінця. Їхнє кохання — це легенда, що живе в кожному подиху вітру, в кожному тремтінні листка, в кожному серці, що вміє чекати.

І якщо в ту ніч ви відчуєте, що хтось дивиться на вас із туману — не бійтеся. Це не страх. Це пам’ять. Це любов, що не забула.