Розділ IV: Вибір

Тиша між ними стала густою, мов нічний морок, що повільно стікає з небес, заповнюючи кожен куточок простору, кожну тріщину в серці. Марта відчувала, як час втрачає свою владу — секунди розтягувалися, мов павутиння, що тремтить на вітрі. Здавалося, що сам світ затамував подих, схилившись над ними, як старий спостерігач, що чекає на вирішальний момент.

Артем стояв перед нею — не як хлопець, якого вона зустріла рік тому, а як щось інше. Його постать була зітканою з пам’яті, любові й тіні, мов образ, що ожив у сні. Очі — глибокі, як нічне озеро, в якому відбиваються зірки, але не небо. Вони не просто дивилися — вони проникали в саму сутність, торкалися думок, що ще не народилися.

— Я можу забрати тебе з собою, — промовив він, і його голос був схожий на шелест листя, що падає в порожнечу, на шепіт старих книг, які ніхто не читає. — Там, де ніч не має кінця, і де ми будемо разом. Завжди.

Його слова не лякали — вони огортали, мов оксамит, що торкається шкіри в темряві. Це була не пропозиція, а заклинання, що розчиняло межі між світом живих і світом забутих. Марта дивилася на нього, і в її серці розгортався шторм — не руйнівний, а очищаючий. Вона згадала своє життя: кімнату з книгами, ранкову каву, мамині руки, що пахли лавандою, сміх подруг, що лунав у сонячні дні. Усе це було справжнім. Земним. Її.

Але поруч стояв Артем — той, кого вона кохала, кого чекала, про кого писала вірші, які нікому не показувала. Його очі світилися, мов зорі, що впали на землю, і в них було щось, що не належало цьому світу. Вони не просили — вони чекали. І в цьому чеканні було щось священне.

— Якщо ти підеш зі мною, — сказав він, — ти залишиш усе. Твоє ім’я, твої сни, твоє тіло. Ти станеш частиною тіней. Але я буду поруч. І ми більше не будемо розділені.

Марта відчула, як її душа роздвоюється. Одна частина тягнулася до світла — до життя, до тепла, до звичних речей. Інша — до нього. До Артема, до того, що було поза межами, але водночас — її. Це був не вибір між добром і злом, не між життям і смертю — це був вибір між самотністю і вічністю.

Вона заплющила очі. І побачила: не страх, не порожнечу — а себе поруч з ним. У світі, де не існує часу, де кохання не має меж, де тіні не лякають, а обіймають. Її серце зробило вибір раніше, ніж вона встигла його усвідомити. Вона не відчувала жалю — лише спокій, якого не знала раніше.

— Я йду з тобою, — прошепотіла вона, і її голос був легким, як подих, що зникає в нічному повітрі.

Артем простягнув руку, і коли Марта торкнулася його долоні, світ навколо змінився. Гарбузи згасли, їхнє світло втекло в землю, вітер стих, а туман став щільнішим, мов завіса, що закриває сцену після останнього акта. Здавалося, що сама реальність схилилася перед їхнім вибором.

Вони зникли в ньому — дві постаті, що обрали кохання понад усе. Не смерть, не життя — а щось третє, що не має назви, але має силу.

І з того часу, щороку на Гелловін, у гарбузовому саду з’являються дві тіні, що танцюють у місячному сяйві. Їх не можна торкнутися, не можна покликати. Але ті, хто бачив їх, кажуть: це — кохання, сильніше за смерть. І якщо прислухатися до вітру, можна почути шепіт: «Я обрала тебе. Назавжди».