Розділ III: Таємниця

Марта стояла перед Артемом, і щось у ньому було іншим. Не лише зовнішність — хоча й вона змінилася. Його обличчя стало блідим, мов місячне світло, що не торкається землі, а шкіра — прозора, майже скляна, ніби виточена з ранкового туману. Очі ж... вони були глибші, ніж вона пам’ятала, мов два колодязі, в яких ховається ніч, без дна, без відлуння. Вони не просто дивилися — вони поглинали, вбирали її погляд, її думки, її сумніви.

Його усмішка залишалася тією ж — знайомою, ніжною, але в ній не було тепла. Лише спокій, що межував із порожнечею. Це була усмішка того, хто бачив більше, ніж дозволено живим. Коли він торкнувся її руки, Марта здригнулася. Його дотик був холодним, як камінь, що лежить у тіні цілий день. І водночас — знайомим. Її серце стиснулося, мов пелюстка під дощем, а в грудях щось защеміло — не біль, а спогад.

— Ти… змінився, — прошепотіла вона, не відводячи погляду, ніби боялася, що він зникне, щойно вона кліпне.

Артем мовчав. Вітер кружляв навколо них, піднімаючи листя, що танцювало, наче привиди, що не знайшли спокою. Гарбузи світилися яскравіше, і їхнє світло відбивалося на його обличчі, створюючи химерні візерунки — ніби сама ніч малювала його заново, штрих за штрихом, з тіней і спогадів.

— Я не той, ким був, — нарешті сказав він. Його голос був глибшим, з відлунням, наче звучав із далекої печери, де слова живуть довше, ніж люди. — Твоя любов… вона була сильнішою за смерть. Вона покликала мене назад. Але лише на одну ніч. Лише в Гелловін я можу бути тут.

Марта відчула, як її груди наповнюються болем і дивним захопленням. Це було схоже на те, як коли стоїш на краю прірви й дивишся вниз: страшно, але не можеш відвести очей. Її серце хотіло кричати, але душа — мовчала. Вона дивилася на нього, на його постать, що здавалася напівпрозорою, мов тінь, що втратила свою плоть. Його плащ ледь ворушився, хоча вітер давно стих. Здавалося, що він не стоїть на землі, а завис у повітрі, як спогад, що не хоче зникати.

— Ти… мертвий? — запитала вона, і голос її затремтів, як струна, що от-от обірветься.

Артем кивнув. Його очі не відверталися, і в них не було страху — лише спокій, як у того, хто вже пройшов усе. Вони світилися зсередини, мов жарини, що тліють під попелом.

— Я був, — відповів він. — Але ти пам’ятала. Ти чекала. І це дало мені силу повернутися. Не назавжди. Лише на одну ніч. Лише для тебе.

Марта не знала, що відчуває. Її думки плуталися, мов гілки в бурю. Страх, любов, туга, надія — усе змішалося в єдину хвилю, що накривала її з головою. Вона хотіла обійняти його, втекти, заплакати, засміятися — усе водночас. Її тіло тремтіло, але не від холоду. Це була тремтіння душі, що зустрілася з неможливим.

Вона згадала всі ті ночі, коли лежала без сну, стискаючи медальйон у долоні, шепочучи його ім’я в темряву. Всі ті миті, коли серце її билося в ритмі очікування. І ось він — перед нею. Не сон. Не привид. А щось інше. Щось, що не має назви.

Але вона стояла. І дивилася. Бо знала: ця ніч — єдина. І вона не має права втратити жодної миті.