Розділ II: Повернення

Ніч опустилася на село, мов оксамитова завіса, що приховує таємниці. Повітря було густим, насиченим запахом вогкості й опалого листя. Гелловін прийшов знову, як і обіцяв — з туманом, гарбузами та невидимими кроками часу.

Марта йшла до гарбузового саду, тримаючи медальйон біля серця. Її пальці тремтіли, але не від холоду — від очікування. Серце билося гучно, як барабан у нічному ритуалі. Вона не знала, що чекає попереду: зустріч чи розчарування, диво чи порожнеча.

Сад був таким, як вона пам’ятала: ряд за рядом гарбузи лежали на землі, мов мовчазні свідки. Їхні вирізані обличчя світилися зсередини, створюючи химерні тіні, що танцювали на стовбурах дерев. Вітер гуляв між рядами, шепочучи щось невловиме — ніби слова, які не можна розчути, але які проникають у душу.

Марта зупинилася посеред саду. Її очі вдивлялися в темряву, шукаючи знайому постать. Тиша була напруженою, як струна, готова розірватися. І раптом — вона побачила його.

Артем виринув з тіні, мов нічна примара, що знайшла шлях додому. Його силует був чітким, але водночас нереальним — наче намальованим на тумані. Плащ колихався за ним, а очі світилися тим самим глибоким світлом, що Марта пам’ятала. Він не змінився — або змінився так, що це неможливо було описати словами.

Вона зробила крок уперед, і серце її завмерло. Артем усміхнувся — ледь помітно, але щиро. Його голос, коли він заговорив, був таким же, як рік тому: теплим, але з відлунням далекого світу.

— Ти чекала, — сказав він, і в цих словах було більше ніж просто факт. Було визнання, подяка, і щось глибше — щось, що не належало цьому світу.

Марта не відповіла. Вона просто дивилася на нього, на його очі, в яких відбивалося світло гарбузів і тінь її власного страху. Вона не знала, ким він став, але знала — це Артем. І він повернувся.