Ніч 23

Як виявилося, їжі я з собою в дорогу взяв з надлишком. І коли мій корабель підпливав до берегів Церлону, в трюмах все ще сиділо четверо пов'язаних чоловіків. Але, на їхнє нещастя, відпускати зайвих свідків я не мав права. Тому, перш ніж продовжувати шлях, я осушив кожного з них, опісля скинув мертві тіла в морські хвилі.

Закінчивши свій маленький бенкет і відчуваючи себе тепер більш ніж пересиченим, я спрямував корабель у бік Корломбо. Задовго до світанку я зійшов на берег і потурбувався про місце для ночівлі. У тому, що сестри Джокер нишпорять поблизу, у мене не було жодних сумнівів, тому мені було дуже неспокійно.

Решту ночі я провів, розставляючи пастки в кімнаті невеликого готелю. Хоча заявися сюди ці тіні плоті, і навіть не сумніваюся, що від моїх нехитрих маніпуляцій не було б ніякої користі.

Проте якщо вони мене і вистежили, навіть якщо побували в цій кімнаті, поки я спав удень, то не залишили по собі ніяких слідів. Щиро сподіваючись на те, що мій сховок, все ж, не було виявлено, я покинув місто, як щойно Церлон накрило м'яке покривало ночі.

Покидаючи мій будинок після нашої останньої зустрічі, Блек Джокер залишила дещо: записку на клаптику зім'ятого паперу. Записку, в якій повідомлялося, де знаходиться штаб-квартира культу – те саме місце, яке я шукав. Це був найчистіший сир в мишоловці. Але іншого вибору у мене не було, я мав туди потрапити. Все, що мені залишалося, це сподіватися дістатися туди непоміченим.

Тож я вирушив у гори. Якщо Блек не вирішила вельми злобно пожартувати, Аюмі мені слід було шукати в околицях гори Шрілерпада. І, на превеликий подив, я доволі легко до неї дістався. Немов усе, що в принципі могло стояти в мене на шляху, ні з того ні з сього зникло.

Коли ж перед моїми очима показався заповітний пік, я вирішив діяти обережно. Кілька ночей витратив на розвідку і пошуки. А після того, як знайшов місце, що ймовірно і слугувало входом на ту саму базу – вирушив до найближчого села, де як слід наситився.

Повернувся я вже наступної ночі, відпочилим і повним сил. Рухаючись безшумно, немов легкий вітер, я підібрався до входу і приготувався до бійки з охороною!.. аж раптом зрозумів дивний факт: охорони не було. Взагалі. Але чому вхід в настільки важливе для цього культу місце анітрохи не охоронявся?

Відповідь прийшла до мене швидко, і вразила мене, як грім серед ясного неба. Судячи з усього, це місце було покинуте, і зовсім недавно! Все вказувало на те, що лічені дні тому тут щосили кипіло життя, і безліч людей копошилися цією будівлею, замаскованою камінням і листям. Я навіть знайшов кімнату, в якій, судячи з усього, тримали Аюмі. Але ні самої жінки, ні кого-небудь іще, тут просто не було.

І ось, коли я, сидячи на підлозі, судомно стискав пальцями закривавлені обірвані ганчірки, що колись були білою сорочкою, з'явилося це відчуття. Я вже знав, хто стоїть за моєю спиною. Так само, як і те, що вона тут одна. Проте навіть не поворухнувся. Просто дозволив їй підійти до мене і торкнутися мого плеча.

– Ти запізнився зовсім трохи, – прошепотіла Блек Джокер. – Якби ти не зник з поля зору, я б попередила тебе про це.

– Що тут сталося? – запитав я хрипким голосом, чекаючи гіршого.

– Нічого катастрофічного, але і нічого хорошого, – зітхнула жінка. – Всього лише передислокація.

– Тобто? – насупився я, вставши на ноги.

– Схоже, розенкрейцери пронюхали, де саме знаходиться наша база, і почали цькування. Вони все частіше ошиватися поблизу. До того ж, наша верхівка підозрює, що саме орден і посприяв нагнітанню революційних рухів. Побоюючись того, що Індірія повторить долю Кацарпї, культ вирішив не ризикувати і оперативно провернув переїзд. Зараз вони в дорозі до одного з місць, які раніше облаштовувалися як аварійні бази для таких випадків. Ред пливе на одному кораблі з ними. Мені ж наказали залишитися тут і чекати на тебе, щоб дещо переказати, – проговориша тінь плоті. І по її тону я зрозумів, що їх з сестрою справи наразі теж йдуть не краще.

– І що ж? – перепитав я, відчуваючи сухість у роті.

– Якщо ти хочеш побачити Аюмі та Віолетту, вирушай до Парейжу.

– Віолетту?! – вигукнув я, ледь не задихнувшись. – Вона теж у них?

– Певною мірою, – прошепотіла Блек, скосивши погляд. А потім, стиснувши кулаки, промовила: – Послухай, Кадо, мене залишили тут, просто щоб я передала тобі ці слова, і говорити більше мені аж ніяк не слід. Проте... тобі не варто йти у них на поводу. Просто забирайся з Церлону, знайди якесь віддалене, забуте всіма богами місце на краю світу і заховайся там. Принаймні, на найближчі кілька років. Забудь про свою Аюмі, тримайся подалі від Парейжа, і тим більше – від Віолетти. В іншому разі з тобою не станеться нічого хорошого.

– Ти ж сама знаєш, що я не зроблю цього, – зітхнув я, дивлячись їй в очі.

– Кадо, благаю, не кажи дурниць, – похитала головою Блек, несподівано торкнувшись долонею моєї щоки. – Адже це просто приманка, якою крутять перед твоїм носом. Ти не уявляєш, як всі вони потішаються з того, що ти сам, з власної волі, готовий хоч по десять разів волочитися через півсвіту, щоб добігти до їхньої клітки.

Мені хотілося розпитати Блек, щоб вона сказала більше – про те, що це за культ, і навіщо їм знадобилися ми з Аюмі та Віолетою, заради чого вони зруйнували спокійне, розмірене життя нашого клану. Але я розумів, що вона не скаже нічого. Тому, що не має права; тому, що вони наказали їй тримати язика за зубами; тому, що у них її дорогоцінна сестра.

– Пробач, але я не можу інакше, – шепнув я в сантиметрі від її губ, перш ніж накрити їх чуттєвим поцілунком. Мені подобалося цілувати її, шалено подобалося! Ловити кожен рух, переплітати свого язика з її язиком, відчувати хвилююче тяжіння, що захоплювало нас з головою! Здавалося, місце Блек тільки в моїх обіймах, і ніде більше. Тому розривати поцілунок і випускати її з цих обіймів було занадто важко.

Лічені хвилини по тому вона зникла. Просто розчинилася в пітьмі покинутого будинку, залишивши мене стовпом стояти на колишньому місці.