Ніч 10

Кров Міранди була просто огидною, проте її хотілося пити. Я відчував насичення вже після першого ковтка, але так бажав зробити ще один, і потім ще, і ще – поки б знекровлена тінь плоті не обм’якла б на моїх руках!

Насилу придушивши в собі це бажання, я випустив з губ тонке зап'ястя. Не гаючись, тінь плоті наклала на рану пов'язку, а я тим часом відкотив рукав своєї сорочки.

– Приємного мені апетиту, – посміхнулася жінка і жадібно вгризлася в мою руку. Вона з легкістю прокусила шкіру, м'язи і навіть кістку, шматочок якої тепер дивно хрустів на її зубах.

Рана на моєму плечі швидко затягувалася, і все ж зцілення після укусу займало близько години, тому я вирішив її перев'язати. Моя рука вже потягнулася за бинтом, коли Міранда, блиснувши зеленими очима, несподівано подалася вперед. Жадібність, з якою вона заволоділа моїми губами, анітрохи не поступалася тій, з якою дінка поїдала мою плоть кілька секунд тому. Смак власної крові на її язику, що прослизав у мій рот, здавався до біса дивним, проте анітрохи не бентежив. Забувши про рану, я схопив тінь плоті за стан і пригорнув до себе. Бажання зірвати з неї одяг стало занадто нав'язливим і я, не задумуючись, повалив її на диван.

В принципі, в усьому цьому не було нічого незвичайного: як ні як, ми вже другу ніч поспіль обмінювалися плоттю та кров'ю. А це був доволі інтимний процес, який, хочеш не хочеш, до неможливого зблизив. Тому подібної реакції один на одного нам цілком слід було очікувати.

Хоча не варто скидати з рахунків і природну привабливість Міранди. Ця жінка, при всіх своїх дивацтвах, була дуже вродлива. І мене хвилювало розуміння того, що в боротьбі нашої плоті та крові така спокуслива особа здалася першою.

Шкіра, яка зазвичай ховалася під сукнею і корсетом, виявилася ще ніжнішою, ніж та, що покривала її шию й щоки. М'яке, струнке і таке гаряче тіло здригалося, реагуючи на мої дотики з вражаючою чутливістю. Але ще більше, ніж реакція Міранди на мої пестощі, мене зводили з розуму її руки, що стягували з мене сорочку. Важко дихаючи, я провів рукою по її стрункій нозі... аж раптом завмер, а за мить відскочив і почав незграбно натягувати жилет.

– Пробач, – відсторонено кинув я, не зважаючи на збентежену моєю раптовою холодністю тінь плоті. – Мені слід було тримати себе в руках.

– Та годі, я все розумію, – млосно потягнулася Міранда, не поспішаючи застібати плаття. – Одного разу я вже розділяла плоть і кров з тінню крові, і зрозуміла, що цьому неможливо опиратися.

– В такому разі нам слід подумати, як уникнути незручностей, – промовив я, піднімаючи з підлоги піджак.

– Навіщо? – посміхнулася тінь плоті. Посміхнулася так, що я насилу придушив у собі бажання знову накинутися на неї. – Особисто я не вважаю це такою вже проблемою.

– Одначе це проблема, – строго сказав я, простягаючи Міранді її корсет.

– О так, я пам'ятаю, у тебе ж є твоя... здається, її звати Віолеттою? – зітхнула жінка, нарешті почавши шнурувати корсет на передню шнурівку. Дядько, чому вона не може зробити це скоріше? – І поки ще залишається шанс, що вона ще жива. Але запам'ятай мої слова, Кадо, – прошепотіла Міранда, схилившись наді мною так, що її руді пасма лоскотали мою шию. – Обміну плоттю та кров'ю неможливо протистояти. Краще просто змиритися і не мучити себе незрозуміло заради чого. Значно простіше зробити вигляд, ніби нічого не було, коли все закінчиться. Зрештою, це всього лише природна реакція.

– І все ж, я вважаю за краще діяти розумом, а не інстинктами, – відрізав я.

– Подивимося, – посміхнулася тінь плоті і почала застібати плаття. – Ну а тепер, коли з обміном люб'язностями покінчено… – несподівано змінила тему Міранда. – В мене для нас обох кепські новини.

– Мисливці? – насторожився я.

– Частково, – зітхнула Міранда, сівши в крісло навпроти. – Сестри Джокер вчора під ранок влаштували погром неподалік від порту. Не сумніваюся, що мисливці звернули на це увагу, і тепер шукають тіней плоті. А отже, з'являється мізерний шанс, що вони вийдуть на мене. Крім того... нехай вони нас і не знайдуть, це не важливо. Тому що нас шукає дещо гірше.

– Ти натякаєш на цих сестер Джокер?

– Так, – кивнула тінь плоті. – Убивши п'ятьох чоловіків, вони з'їли лише частини їхніх тіл. А тими, що лишились, виклали на бруківці твоє ім'я.

– Ого, сміливо, – оторопів я.

– І більш ніж не двозначно, – твердо промовила Міранда.

– В такому разі, у мене немає іншого вибору, крім як цієї ночі вирушити на пошуки.

– Кадо, невже ти збожеволів від горя?! – схопилася жінка. – Останнє, що тобі слід робити, отримавши таке послання, це залишати наш сховок! Ми повинні сидіти тут наче миші, навіть ще тихіше.

– От саме тому я і збираюся вийти в місто, – відрізав я. – Будь-хто, отримавши такий «привіт», напевно зачаїтися і навіть носа не висуне. Отже, нерозумно залишати подібні послання тому, кого справді збираєшся вбити – його після цього стає просто нереально знайти. А ось якщо потрібно навпаки прибрати його з вулиць? Залякати, щоб він не з'являвся і або не завадив чомусь, або не дізнався те, чого не повинен знати?

– Ти думаєш, сьогодні відбудеться щось, що стосується твого клану?

– Ймовірно, – кивнув я. – І якщо вже моя присутність на вулицях для них сьогодні настільки небажано, я просто не маю права їх розчаровувати.

– Не смій! – прошипіла Міранда, схопивши мене за руку. – Це самогубство!

– Подивимося, – зітхнув я, обережно звільняючись від її руки. – За ці пару днів я трохи набрався сил, прийшов до тями і готовий продовжувати. Навіть якщо так я зможу допомогти всього лише одному-двом членам клану, це буде того варте.

– Невже ти й справді готовий піти заради них на смерть?

– Я завжди вкрай серйозний, коли справа стосується мого клану, – строго сказав я. – Вони моя сім'я, мої діти, мої брати і сестри. І заради них я зроблю все, що зможу.

– Що ж, якщо вже мені тебе не втримати, то, принаймні, будь обережний, – натягнуто посміхнулася тінь плоті, намагаючись приховати збентеження. – Мені б дуже не хотілося втрачати джерело плоті тіні крові, поки я не виберуся з цього міста. І... ні в якому разі не приводь за собою хвіст.