1

Глава 1

Проходь, Іро!  Не знаю, мила чи вдасться мені тобі допомогти, але спробувати я просто зобов'язана, -- нашіптувала тітка Поля, впускаючи мене до будинку Колесників.

Я дружу з її донькою цілих три роки, тому їй добре відомо скільки у мене проблем та клопотів. Я сирота, а це значить,  що потрібна я лише собі. Про мене нікому дбати. От тому й мама Каті вирішила бодай спробувати мені допомогти. 

Коли жінка дізналася про те,  що мені ніде жити просто з жалости намагається сприяти тому, щоб я не опинилася на вулиці.

-- Тітко Поліно, ви вже зробили для мене більше ніж будь-хто у моєму житті. Раніше для мене ніхто навіть палець об палець не вдарив. 

-- Ходімо, Іро я представлю тебе Ксенії Якимівні. Сподіваюся ти не забула все те, що я тобі говорила.

-- Ні! Як можна! Я все пам'ятаю. Мовчати поки не запитають. Відповідати чітко та змістовно. Не роздивлятися навколо з широко відкритим ротом. 

-- Сподіваюся Ксенія Якимівна візьме тебе на роботу. Принаймні мені дуже хочеться у це вірити, -- казала тітка Поля, ведучи мене через подвір'я величезного особняка. 

Та це не особняк, а справжні королівські хороми,  -- подумала я про себе, продовжуючи мовчати. Тут хіба що пташиного молока бракує. Хоча дивлячись на усю цю розкіш мабуть,  і воно тут є. Ніколи раніше я не бачила такого багатства. 

-- Готова? -- запитала тітка Поля, привівши мене до будинку. 

-- Ні! Та це не важливо. 

-- Гаразд! Зачекай мене тут. Запитаю у Ксенії Якимівни чи зможе вона приділити тобі хвилинку уваги. Я звісно попереджала її про те, що ти прийдеш та у цьому будинку свої правила та звичаї. Потрібно запитати ще раз. 

Шанс на те що я отримаю тут роботу мізерно малий. У мене немає досвіду, а багатії у цьому плані аж надто вимогливі. Та як кажуть надія помирає останньою. У мене окрім неї нічого більше немає, тому впадати у відчай ще до розмови з господинею будинку не хочеться. Я й так неабияк схвильована і навіть трохи налякана. А ще мені кров з носа, як потрібна ця робота. Без неї усім моїм планам прийде гаплик. Я не зможу себе утримати і навіть прогодувати. Я опинилася майже на вулиці. 

-- У нас гості? Ти хто така, красуне? -- низький чоловічий голос виводить мене з моїх невеселих роздумів. 

-- Я -- Ірина. Хочу спробувати влаштуватися у цьому домі покоївкою. А ви? -- здіймаю погляд на хлопця, що з'явився поряд зі мною.

-- Я Андрій -- один з господарів цього дому, тому якщо хочеш  можу провести з тобою співбесіду. Ходімо зі мною до мого кабінету,  -- наказує мені хлопець.

З вигляду йому десь під тридцять років та поведінка і зовнішній вигляд говорять зовсім протилежне. Доросла дитина! Скуйовджене волосся та недбало застебнута сорочка свідчать про несерйозність цього Андрія, тому мені краще тримати дистанцію, -- прийшла до висновку я,  непомітно оглянувши хлопця краєм ока. 

-- Вибачте, але я розмовлятиму з Ксенією Якимівною, -- проявляю легку зухвалість, щоб здихатися цього парубка який може стати реальною проблемою на шляху до омріяної роботи. 

-- Хмм, ... цікаво, як же ти зібралася тут працювати якщо з перших хвилин нехтуєш наказом господаря? -- зловтішається молодик, здивовано вигнувши густі, як щітка брови. 

-- Поки що ви не мій господар, а коли ним станете я з радістю виконуватиму ваші накази.

Я спробувала ненав'язливо відшити молодого господаря та він не збирався так легко здаватися. 

-- Доброго дня, Андрію Вікторовичу. З вашого дозволу я проведу Ірину до Ксенії Якимівни. 

-- Веди, а я складу вам компанію. Здається ця дівчина хоче працювати у нашому домі, але на жаль не знає правил, -- запхавши руки до кишень своїх обірваних джинсів самозакоханий мажор поплентався за нами. Краще б за одного сина у цієї жінки було вісім доньок. З ними б точно не було зайвого клопоту.

Здається його згубила цікавість від того, як саме я проситиму дати мені шанс на роботу. 

Йдучи коридором цього замку я відчувала, як у мене підкошуються ноги. Хвилювання зашкалювало, бо в мене немає рекомендацій та практики, а ще я за кілька хвилин примудрилася впасти в немилість молодшого господаря. 

-- Доброго дня! -- вітаюся з красивою жінкою  розкіш та велич якої яскраво свідчить про те, що вона господиня цього дому. 

-- Ксеніє Якимівно, ось дівчина про яку я вам розповідала, -- показує на мене тітка Поля й підсуває вперед себе. Від хвилювання я зовсім розгубилася й приросла до підлоги.

-- Як вас звати, дівчино? 

-- Мене звуть Ірина, -- чітко відповідаю на запитання. 

-- Поліна розповіла мені про тебе. Звісно я розумію складність твоєї ситуації, але взяти тебе на роботу без випробувального терміну не можу. У тебе є два тижні, любонько. Якщо доведеш, що вмієш працювати й хочеш вчитися,  то можливо й затримаєшся у цьому домі. Головне правило яке ти повинна запам'ятати, то це те, що ти обслуговчий персонал. Значення цього слова тобі пояснить Поліна.

-- Я все розумію. Щиро дякую вам, Ксеніє Якимівно за шанс. Обіцяю робити все, як вимагають правила вашого дому. Я швидко вчуся, -- белькотіла я, не вірячи у те, що так легко отримала роботу. 

-- Сподіваюся так і буде. Бачу ти вже встигла познайомитися з моїм сином. Не забувай хто ти й хто він. За першої хвилі безпам'ятства ти вилетиш з цього дому без жодної  копійки. 

Господиня тактовно пояснила мені, що я маю триматися як найдалі від її сина. Я готова, головне, щоб цей Андрій не надокучав мені своєю присутністю. Потрібно бути пильною та обачною, як і попередила господиня. 

-- Ще раз дякую вам ...

-- Не мені. Цю роботу ти отримала завдяки Поліні. Їй і дякую. 

-- Дякую за довіру, Ксеніє Якимівно, -- вдячно посміхнулася тітка Поліна й жестом показала слідувати за нею. 

Мабуть, таки роки праці тітки Поліни дали мені шанс не померти з голоду. Я все зроблю для того, щоб не підвести її.

-- Зачекай! -- прозвучало за нашими спинами. 

-- Чогось бажаєте? -- питає тітка Поліна.

-- Я бажаю чашку улюбленої кави. І нехай нова робітниця принесе її до кабінету Тараса. Я чекатиму там.