Глава 2.Розмови мовчки

Наступні кілька днів Тео намагався не звертати увагу на Алекса. Він сидів на своєму звичному місці, намагаючись уникати поглядів новенького і не дозволяти йому заговорити. Але Алекс не здавався. Він кожного разу знаходив спосіб бути поруч, немов ненав’язливо нагадуючи, що існує ще щось, крім стін, які Тео вибудував навколо себе.

Якось на перерві, коли Тео сидів на своєму місці в коридорі, читаючи книгу, Алекс підійшов і сів поруч. Тео навіть не підняв погляд, але відчув, як Алекс знову спостерігає за ним. Це було дивно і водночас не так неприємно, як він очікував.

— Ти любиш читати? — запитав Алекс, тихо, але без примусу. Його голос був спокійний, наче він не чекав відповіді.

Тео знову не відповів, але усмішка Алекса, яка з’явилася на його обличчі, примусила його відчути якийсь зв'язок, навіть через мовчання.

Вони сиділи так деякий час, не говорячи ні слова. І це вже не здавалося таким важким для Тео. Йому не потрібно було постійно знаходити теми для розмови чи робити вигляд, що йому цікаво. Алекс просто був поруч, і цього було достатньо.

Тео часом помічав, як Алекс з ним намагається поділитися чимось, щось спитати, але завжди дає йому простір, коли бачить, що той не хоче відповісти.

Іноді вони просто сиділи поруч і мовчки дивилися на людей навколо. Тео відчував себе в безпеці, хоча і не міг точно сказати чому. Йому здавалося, що Алекс розуміє більше, ніж він готовий сказати.

На наступний день, після уроків, коли всі розходилися по своїх справах, Алекс знову підійшов до Тео.

— Ти не хочеш піти на прогулянку? — спитав він, намагаючись бути легким і невимушеним. — Я знаю класний парк неподалік.

Тео знову не відповів одразу. Він не був готовий до таких запитань. Не був готовий до того, щоб проводити час із кимось, особливо з тим, хто, здавалось, міг бачити більше, ніж інші.

— Я... не думаю, що це хороша ідея, — сказав він нарешті, навіть не піднявши погляду.

Алекс не образився. Він лише трохи нахилив голову і посміхнувся.

— Добре. Як хочеш. Просто якщо зміниться думка — я тут.

Тео не був впевнений, що відчував в той момент. Він був здивований, що Алекс не став наполягати, не став ображатися чи ігнорувати його. Він просто залишав йому можливість, не нав’язуючи свою присутність.

Наступного дня, коли Тео йшов до класу, він знову побачив Алекса. Але цього разу щось у ньому змінилося. Не було того тиску, не було й намагання розмовляти. Алекс просто посміхнувся і пішов поруч, не ламаючи тишу.

Тео зрозумів, що щось почало змінюватися в його внутрішньому світі. Чому йому так важко впустити когось у своє життя? І чому цей хлопець продовжує залишатися поруч, навіть коли він цього не хоче?

Може, йому не потрібно було боятися. Може, це було нормально — дати комусь шанс. Але тоді чому це відчуття було таким тривожним?

Ці думки не залишали Тео протягом усього дня. Він не міг їх зупинити. Алекс став частиною його світу, навіть не намагаючись це робити. І це турбувало його більше, ніж усе інше.
---
Наступного тижня Тео почав помічати, що його день змінюється, коли Алекс з’являється на горизонті. Це не було щось драматичне чи емоційне — просто простий факт: коли Алекс був поруч, Тео відчував щось інше. Якусь незрозумілу напругу, водночас і спокій, і тривогу. Це було настільки нове для нього, що він не міг розібратися.

Вони почали бачитися частіше. На перервах Тео намагається знайти місце, подалі від усіх, щоб усамітнитися, але Алекс завжди опиняється поряд, іноді навіть тихо сівши поруч, мовчки. І це мовчання вже не турбувало Тео так, як раніше. Навпаки — він почав звикати до цієї спокійної присутності.

Одного разу, коли вони разом сиділи у бібліотеці, Тео помітив, що Алекс більше не запитує про те, як у нього справи. Замість того він просто сидів поруч, інколи прокидаючись, щоб закинути пару жартів. Це був дивний тип спілкування, до якого Тео ще не звик. Але щось в цьому було комфортне. Не було ніяких питань, не було натиску. Просто компанія.

— Ти коли-небудь просто мовчиш, чи тобі треба щось сказати? — запитав одного разу Алекс, накривши книгу, яку читав.

Тео злегка здивовано підняв погляд. Це питання було настільки простим, що навіть злегка збивало з пантелику.

— Я не люблю багато говорити, — сказав Тео, і відразу зрозумів, що це було не зовсім правда. Він просто не хотів говорити зайвого. І йому не подобалося, що Алекс продовжує намагатися дізнатися більше, ніж він готовий відкрити.

Алекс не зупинявся.

— Знаєш, я раніше теж так думав. Але потім зрозумів, що мовчання — це не завжди відповідь. — Він замовк на мить, наче даючи Тео шанс подумати. — Може, я не маю права це казати, але якщо хочеш — я завжди готовий послухати. Без питань.

Тео знову відчув знайому напругу. Він не був готовий говорити. Не був готовий відкриватися, навіть якщо Алекс був таким, яким не був ніхто інший.

Але щось у словах Алекса змусило його замислитись. Чому він так боїться цієї відкритості? Чому ця думка про те, що хтось може його зрозуміти, здається такою страшною?

Вони провели ще декілька хвилин в тиші, і навіть це було чимось новим. Не було більше напруги, не було зневіри. Тео відчув, як його власні думки трохи заспокоюються. Можливо, іноді просто бути поруч з кимось — це достатньо. І це не мало нічого спільного з тим, щоб відкривати свою душу чи змінювати себе.

Увечері, коли Тео йшов додому, він зустрів Алекса біля виходу зі школи.

— Ти що, збираєшся йти додому сам? — запитав Алекс, явно не чекаючи, що Тео відразу відповість.

— Так, — коротко відповів Тео, намагаючись не виглядати надто знервованим.

Алекс кивнув і, здається, знову не чекав жодної відповіді. Але цього разу він не пішов. Просто залишився поруч.

— Слухай, якщо хочеш — ми можемо прогулятися трохи. Не буду тебе мучити розмовами, просто... йдемо.

Тео відчув дивне відчуття. Він не був готовий до прогулянки, але чомусь не зміг відмовити. Щось у простоті цієї пропозиції зачепило його. І раптом він зрозумів — він не хоче бути наодинці з думками. І не хоче, щоб цей день закінчувався так, як завжди.