1

Софія стояла біля воріт старовинного маєтку, обводячи поглядом високу огорожу, вкриту плющем, і кам’яні арки, що наче зітхали під тягарем часу. Вона досі не могла повірити, що це місце тепер належить їй. Лист від нотаріуса, який вона отримала тиждень тому, здавався несподіванкою: далекій родич, про якого вона ніколи не чула, залишив їй у спадок цей маєток.

Зігнавши втому від довгої дороги, Софія обережно штовхнула важкі ворота, які відчинилися зі скрипом. Доріжка вела до величезного, трохи похмурого будинку з вежами, які нагадували старовинний замок. Дерев’яні двері під ґанком виглядали міцними, але їхня потемніла поверхня була вкрита подряпинами, ніби хтось колись намагався вибратися зсередини.

У будинку панувала гнітюча тиша. Сонце почало хилитися до обрію, кидаючи довгі тіні в коридори. Софія поставила валізу й пройшлася просторими кімнатами. Усе було вкрито пилом, ніби тут не ступала нога людини вже десятиліттями. Однак деякі речі, такі як свіжа квітка в старій вазі чи майже не помітна складка на покривалі, натякали на чиєсь недавнє перебування.

Серед кімнат вона натрапила на велику бібліотеку. Шафи з книгами, що сягали стелі, зберігали запах старого паперу й трохи прілості. Софія відчула дивне тепло в цій кімнаті, ніби тут її хтось чекав.

— Що ж, тепер це мій дім, — пробурмотіла вона, намагаючись переконати себе в цьому.

Вночі, вмостившись на скрипучому ліжку, Софія довго не могла заснути. Тишу порушував лише легкий шум вітру. Але десь далеко вона раптом почула скрип — ніби двері відчинилися самі собою.

Софія зірвалася з ліжка й виглянула в коридор. Темрява заповнила простір, але в кінці коридору вона помітила щось дивне: тінь, яка ворушилася, ніби жила своїм життям. Софія завмерла, але коли кліпнула очима, тінь зникла.

— Тільки не уявляй собі зайвого, — прошепотіла вона, повертаючись до кімнати. Але її думки вже заполонив страх: чи справді тут є хтось, крім неї?

Так почався її перший вечір у маєтку, сповнений запитань і невидимих відповідей, які, здається, лише чекали, щоб вона почала шукати.