Глава 2. Останній дотик

Останній дотик 

Коробка майже спорожніла. Кімната, яка ще годину тому здавалася холодною пусткою, тепер була переповнена золотавим мерехтінням. Тіні минулого ставали дедалі яскравішими: ось старий дідусь у примарному кріслі-гойдалці читає книгу, ось зграйка дітей шукає подарунки під невидимою ялинкою. Музика старого вальсу заповнила кожен куточок, і навіть хуртовина за вікном ніби притишила свій гнів, прислухаючись до того, що коїться всередині.

​— Залишилася остання, — тихо промовив Марко, простягаючи руку до дна скрині.

​Він дістав велику скляну зірку. Вона була важчою за інші іграшки, з глибокими гранями, що навіть у тьмяному світлі єдиної лампочки переливалися всіма кольорами веселки.

​— Ти маєш це зробити, — сказав він Дарині. — Це твій дім.

​Дарина обережно взяла зірку. Її пальці торкнулися холодного скла, але в ту ж мить від іграшки розійшлося справжнє, живе тепло. Вона піднялася на стілець і повільно закріпила зірку на самій верхівці сухої сосни.

​Щойно зірка зайняла своє місце, сталося неймовірне. По всьому будинку, від підвалу до того самого горища, прокотилася м’яка світлова хвиля. Лампочка на стелі згасла, але в кімнаті не стало темно. Навпаки — вона вибухнула мільйонами вогників. Суха сосна вмить «одяглася» у примарну хвою, яка пахла так свіжо, ніби її щойно принесли з лісу.

​А потім тіні перестали бути просто плямами на стінах. На мить Марко і Дарина відчули, що вони не самі. Це не було страшно — це було так, ніби велика, дружня родина зібралася навколо них, щоб привітати з новосіллям. У повітрі виразно почувся дзвін келихів і дружній вигук: «З Новим роком!», хоча губи ніхто не відкривав.

​Лютик, який до цього ганявся за тінями, раптом витягнувся в струнку, а потім повільно підійшов до центру кімнати. Він сів біля ніг Дарини і почав муркотіти так голосно, що це нагадувало звук маленького двигуна. У цей момент він виглядав не як звичайний кіт, а як справжній охоронець домашнього вогнища.

​Марко підійшов до Дарини і обійняв її за плечі.

— Ми не просто купили будинок, — прошепотів він. — Ми стали частиною чиєїсь великої історії.

​Дарина поклала голову йому на плече. Під звуки невидимого вальсу вони почали повільно кружляти посеред вітальні. Вони танцювали разом із тінями минулого, відчуваючи, як їхня власна історія вплітається в деревину цих стін. У цей момент вони зрозуміли: неважливо, де їхні речі, де дорогі меблі чи святкова вечеря. У них було найголовніше — відчуття того, що вони нарешті вдома, і цей дім їх прийняв.

​Коли музика почала повільно затихати, одна з тіней — висока жіноча постать у старомодній сукні — на мить затрималася біля Дарини. Вона ніби злегка торкнулася її щоки примарною рукою, залишивши після себе відчуття легкого поцілунку і тепла.

​— Дякуємо, — прошепотіла Дарина в порожнечу, яка вже не була порожньою

Ранок настав раптово, розливаючи по кімнаті холодне, але яскраве зимове сонце. Сніг за вікном нарешті вщух, залишивши після себе ідеально білу пустелю, що виблискувала мільйонами діамантів.

​Марко і Дарина прокинулися на матраці, притиснувшись одне до одного під кількома шарами старого одягу. Перше, що вони відчули, — це не холод, а дивовижну тишу і спокій. Золотаві тіні зникли разом із нічною магією, але в повітрі все ще витав ледь помітний аромат кориці та хвої.

​Лютик уже був на ногах. Він сидів біля ялинки, яка тепер знову виглядала як звичайна суха сосна, проте іграшки на ній виблискували в променях сонця справжнім склом. Кіт зосереджено грався з чимось паперовим, що лежало на підлозі.

​— Дивись, Марко, — сонно промовила Дарина, потягуючись. — Він щось знайшов.

​Марко підвівся і підійшов до кота. Лютик вдячно муркнув і відсунув лапкою старий, пожовклий від часу прямокутник цупкого паперу. Це була поштівка, яка, мабуть, випала зі скрині вночі, коли вони прикрашали дерево.

​На лицьовій стороні був зображений затишний будинок у снігу, дуже схожий на їхній. Марко перевернув її. Почерк був розмашистим, але витонченим:

​«Тому, хто житиме тут після нас: нехай цей дім завжди буде повним сміху, а серця — теплом. Ми залишаємо ці прикраси вам, щоб ви ніколи не забували: магія не в речах, а в тих, хто поруч. З Новим роком, сусіди з майбутнього!»

​Підпис був датований 1964 роком.

​Дарина взяла поштівку в руки, і на її очі нагорнулися сльози — цього разу це були сльози радості. Вона притиснула папір до серця. У цей момент з вулиці почувся гучний сигнал автомобіля.

​— Це вантажівка! — вигукнув Марко, дивлячись у вікно. — Доїхали!

​Він вибіг на ґанок, махаючи водієві, який почав вивантажувати їхні сучасні коробки, нову ялинку в пластику та обігрівачі. Але коли Марко повернувся в кімнату, щоб допомогти Дарині, він побачив, що вона не поспішає. Вона стояла біля старої сосни, гладила руду спинку Лютика і посміхалася.

​— Знаєш, — сказала вона, — нехай та нова ялинка постоїть у коробці. Цього року в нас уже є найкраще дерево у світі.

​Марко підійшов, обійняв її і подивився на скляного ангела, що погойдувався на гілці.

​— Ти права. Нам не потрібно багато речей, щоб бути щасливими. У нас є цей дім, ці історії... і ми.

​Лютик голосно муркнув, ніби підтверджуючи його слова, і застрибнув на підвіконня, мружачись на сонце. Вони ще не знали, що цей будинок стане місцем, де виростуть їхні діти, де завжди пахнутиме печивом і де кожна новорічна ніч буде особливою. Але вони точно знали одне: вони нарешті вдома.