Глава 1. Не новорічний настрій

                        Не новорічний настрій 

Хуртовина завивала, немов розлючена відьма, що кружляла навколо старого будинку, силячись проникнути крізь щілини віконних рам. Кожна гілка старого дуба, що стояв на подвір'ї, стогнала під вагою криги та снігу. Всередині було не набагато тепліше – лише на кілька градусів вище за нуль.

​Марко, намагаючись не скиглити, потирав задубілі руки, дивлячись на порожню вітальню. Світло від єдиної лампочки, яку вони встигли вкрутити, ледь розганяло морок. Луна від його кроків гуляла кімнатами, підкреслюючи порожнечу.

​— Дарино, — його голос пролунав глухо. — Ти впевнена, що це була гарна ідея – переїжджати 31 грудня?

​Дарина, втомлена та змерзла, сиділа на єдиному, що було в кімнаті, розкладному стільці, загорнувшись у своє зимове пальто. Її зазвичай сяючі очі були трохи червоними від втоми, а на обличчі застиг вираз пригніченого розчарування.

​— Марко, ми так довго чекали цього будинку, — вона зітхнула. — Просто… я не уявляла, що все буде так.

​Він знав, що вона мала на увазі. Уявлялося затишне свято біля каміна, прикрашена ялинка, гірлянди, подарунки. Замість цього на них чекали голі стіни, запах старості та холод. Вантажівка з їхніми речами, зі справжньою пухнастою ялинкою, гірляндами та, головне, обігрівачами, застрягла десь на трасі через аномальний снігопад. Телефони майже не ловили, обіцяли, що водій зможе доїхати не раніше завтрашнього ранку.

​— Ну, хоча б Лютик радий, — спробувала пожартувати Дарина, киваючи на переноску. Але звідти доносилося лише тихе, невдоволене нявчання.

​Котик Лютик, він же вдома Люцифер через його розкішну руду гриву та норовливий характер, навіть не намагався вилізти зі свого укриття. Він відчував кожну дрібницю, кожне коливання енергії. І зараз, здавалося, у цьому будинку було надто багато «нічого». Його вуса тремтіли, очі-намистинки вивчали кожен темний куток, ніби бачили щось, недоступне людському оку.

​— Здається, він відчуває таку ж святкову атмосферу, як і ми, — Марко сумно посміхнувся. — Послухай, я піду пошукаю десь якісь старі ковдри, чи хоча б якусь дошку розпалити. А ти спробуй трохи відпочити. Ми щось придумаємо. Це ж Новий рік, зрештою.

​Він накинув куртку і зник у темному коридорі, відчуваючи, як холод пробирає до кісток. Лютик тихенько нявкнув, ніби попереджаючи про щось, а потім знову затих у своїй переносці, не бажаючи впускати в душу порожнечу нового, холодного дому.

​Дарина залишилася сама, дивлячись на вікно, за яким танцювали сніжинки. Це не було тим Різдвом, про яке вона мріяла.

Марко, озброєний ліхтариком на телефоні, просувався коридорами будинку. Скрипіли старі дошки під ногами, десь вдалині вила хуртовина, а кожен кут здавався порталом у забуті часи. Двері в кінці коридору вели до драбини, що вела на горище. Це місце було найменш привабливим у всьому будинку, але він сподівався знайти там хоча б щось, що допоможе пережити цю холодну ніч.

​Піднявшись слизькими дерев'яними сходами, він відчув різкий запах пилу та старої деревини. Ліхтарик вихоплював з темряви силуети старих меблів, завалів якихось коробок і павутини. Він обережно ступав, намагаючись не спіткнутися.

​Раптом з-під купи старих газет висунувся рудий ніс, а потім і вся мордочка Лютика. Кіт, який ще хвилину тому відмовлявся виходити з переноски, тепер жваво обнюхував повітря, виляючи пухнастим хвостом. Він підійшов до великої, старої дерев’яної скрині, що стояла у куті, засипана якимось ганчір’ям. Лютик почав дряпати її кігтями, видаючи наполегливе «няв!» і дивлячись на Марка великими зеленими очима, немов закликаючи його.

​— Що там, Лютику? — здивовано пробурмотів Марко. — Невже ти знайшов скарб?

​Він відсунув ганчір’я, і під ним виявилася міцна скриня з потемнілого дерева, обв'язана старою, вицвілою атласною стрічкою. Стрічка була недбало, але міцно зав'язана бантом. Марко обережно розв’язав її і підняв важку кришку.

​Всередині, обережно загорнуті в зім'ятий, але чистий папір, лежали справжні скарби. Це були скляні ялинкові іграшки ручної роботи. Не ті блискучі фабричні кульки, до яких вони звикли, а тендітні, витончені вироби: маленькі фігурки пташок із припущеним хвостом, крихітні будиночки, вкриті ніби справжнім інеєм, і велика, сяюча зірка з безліччю граней. Вони були трохи потьмянілі від часу, але все ще зберігали якесь особливе світло.

​Марко обережно дістав одну з іграшок – маленьку скляну фігурку ангела. Вона була неймовірно легка, і в його руці, здавалося, оживала, випромінюючи ледь вловиме тепло.

​— Дарино! — гукнув він, забувши про холод і втому. — Ти не повіриш, що я знайшов!

​Дарина, яка вже майже задрімала, миттю підвелася. Вона підійшла до драбини і побачила Марка, що стояв у сутінках горища, тримаючи в руці щось, що виблискувало. Коли він спустився, вона ахнула.

​— Це… неймовірно! — прошепотіла вона, обережно торкаючись скляної пташки. — Це ж ручна робота!

​Раптом її погляд впав на стару суху сосну, що Марко знайшов у діжці на веранді. Вона була непривабливою та колючою, але зараз здавалася єдиним рішенням.

​— Марко, — сказала Дарина, її очі заблищали від нової надії. — Нам не потрібна та вантажівка. У нас є ця сосна. І у нас є ці іграшки. Давай… давай прикрасимо її. Це ж наш перший Новий рік у власному будинку.

​Він подивився на неї, потім на іграшки, потім на Лютика, який вже сидів біля коробки, немов охоронець. Уперше за весь день Марко відчув, як у грудях зажевріла іскра тепла. Можливо, Новий рік ще можна було врятувати.

Сосна, що донедавна стояла на веранді понурою та колючою, тепер була у вітальні. Її сухі голки, здавалося, ожили під дотиком дивовижних скляних прикрас. Марко і Дарина по черзі діставали іграшки з коробки, обережно розгортали папір і вішали їх на гілки. Лютик сидів поруч, наче зачарований, слідкуючи за кожною блискучою кулькою, що хиталася.

​Коли Марко повісив першу скляну кулю – прозору, наче крижина, з маленькою сріблястою сніжинкою всередині – він відчув, як повітря в кімнаті змінилося. Холод, що пробирав до кісток, раптом відступив, а в повітрі з’явився ледь вловимий аромат хвої та чогось солодкого, схожого на імбирне печиво.