Розділ 2 Шрами на карті

Нічна тиша в будинку здавалася майже відчутною. Марія висунула до центру вітальні важкий дубовий стіл, поставила в центр гасову лампу, яку знайшла на кухні, і розклала перед собою вміст вощеного згортка.

Пожовкла карта містечка та навколишніх гір розстелилася перед нею, наче прадавній сувій. Червоні лінії від чорнил вицвіли, але все одно чітко прокреслювали маршрути, що мереживом сходилися до кількох точок у хащі.

Поруч лежав кулон. У теплом світлі лампи Марія помітила, що символ із двох перекреслених кілець на ньому викарбуваний не просто так: у місці перетині ліній проглядалися ледь помітні зазублини.

Марія відкрила бабусин робочий зошит. Перші сторінки були датовані ще роками її дитинства. Охайний почерк бабусі описував події, які тоді здавалися Марії лише вигадками для полохання дітей:
12 жовтня. Знову зник туман, а разом із ним — один із місцевих мешканців. Офіційно — заблукав у горах. Але я бачила позначки на корі ялин біля Старого Урочища. Це не звірі. Хтось навмисно маркує межі. Дільничний відмовляється приймати заяву, каже, що це вигадки. Але я знаю: вони шукають Ворота».

Марія гортала сторінки далі. Газетні вирізки про нерозкриті зникнення чергувалися з детальними малюнками рослин, символів та схемами місцевості. На останніх сторінках почерк бабусі ставав усе більш квапливим, місцями літери здригалися:
Якщо Ворота відкриються знову, коло замкнеться. Вони чекають на спадкоємця крові. Хтось із родини має зупинити це, перш ніж туман забере останнє».

На крайній сторінці зошита була накреслена детальна схема саду за цим самим будинком. В одному з кутків, біля старої кам'яної криниці, стояв великий хрестик і підпис: «Перша підказка під плитою зі знаком».

Марія подивилася у вікно. Надворі вже починало світати — сіре передсвітанкове небо повільно витісняло нічну темряву, хоча густий туман усе ще клубочився між стовбурами дерев у саду.
Марія згорнула карту, поклала зошит до сумки, а кулон стиснула в кулаку. Несміле передсвітанкове світло ледве пробивалося крізь туман, але вона не хотіла чекати ні хвилини.

Вийшовши через задні двері кухні, Марія опинилася в занедбаному саду. Волога від туману трава одразу просочила носки її черевиків. Навколо панувала тиша, яку порушувало лише ритмічне падіння важких крапель із листя дерев.

Стара кам’яна криниця столя на самій околиці ділянки, майже впритул до густого ялинового лісу. Зруб криниці, викладений із дикого каменю, суцільно вкривав зелений мох.

Марія підійшла ближче й почала обережно розгортати ногою шар сухого листя та моху навколо криниці. Покриття під ногами було нерівним. Нарешті біля основи зрубу її черевик зачепив щось тверде й пласке.

Вона присіла на коліна й руками розгребла бруд. Під ним лежала плоска кам'яна плита. У самому її центрі був чітко висічений символ — два перекреслених кола, точно такі ж, як на її кулоні.

Марія провела пальцями по заглибинах у камені. У місці перетину кілець була невелика замочна шпарина незвичної форми з зазублинами біля країв.

Вона дістала з кишені кулон. Його зазублини по краях ідеально збігалися з формою заглиблення в камені. Марія вставила кулон у шпарину й повернула його за годинниковою стрілкою.

Кам'яна плита з тихим клацанням піддалася й трохи піднялася вгору.

Марія підняла важкий камінь і відклала його вбік. У промені світла відкрилася не просто неглибока ніша, а вузький, викладений темним диким каменем підземний лаз. Звідти віяло сирою гротовою прохолодою, запахом застояної води та перепрілого листя.

Сходинки, висічені прямо в ґрунті й укріплені товстими дубовими брусами, уходили похило вниз — прямо під основу криниці та далі, у бік темного ялинового лісу.

Марія присвітила ліхтариком. Промінь світла губився в глибині тунелю за п'ять-шість метрів від входу. На першій сходинці, покритій шаром вологої глини, чітко відбився відбиток сучасного черевика — хтось спускався сюди зовсім нещодавно.

Вона міцніше перехопила ліхтарик, перевірила, чи надійно лежить у кишені бабусин зошит, і зробила перший крок у підземну темряву.

Стіни тунелю були вузькими — Марія ледь не торкалася плечима вогкого каменю. Згори, крізь коріння дерев, що пробивалося між плитами, зрідка капала вода. Тунель ішов рівно, а потім почав плавно завертати праворуч, піднімаючись угору.

Через кілька хвилин ходи попереду промигнуло слабке, тьмяне світло.

Марія вимкнула ліхтарик і повільно наблизилася. Лаз закінчувався заіржавілими металевими ґратами, які були злегка привідкриті. За ними виявлялася невелика підземна кімната чи то старий бункер, освітлений однією каганцевою лампою, що тліла на масивному дерев'яному столі.

Штовхнувши ґрати, Марія ступила всередину.

На стінах кімнати висіли старі карти місцевості, сухоцвіти та дивні деталі з дерев'яних брусів, зв'язані між собою бечівкою. Але увагу Марії привернув стіл: на ньому лежав відкритий щоденник із зовсім свіжим чорнилом і велика дерев'яна скринька, ідентична тій, яку тримав у руках нічний гість біля вікна.

Марія підійшла до столу і прочитала останній рядок у щоденнику:
Вона повернулася. Дільничний вже знає. Якщо Марія не знайде другу половину ключа до заходу сонця, Ворота зачиняться назавжди, а разом із ними — і відповідь про долю її родини».

Раптом позаду неї, у глибині тунелю, звідки вона щойно прийшла, пролунало виразне лунке клацання — наче хтось зачинив кам'яну плиту біля криниці й повернув замок.
Марія схилилася над столом, не зважаючи на гул власного пульсу. Тільки-но глухий звук зачиненої плити розчинився у підземній тиші, вона схопила щоденник, піднесла його ближче до каганця й почала гарячково гортати сторінки назад.