Він прокинувся ще до світанку.
Поруч було порожньо. Він знав це раніше, ніж розплющив очі, й цього разу не став перевіряти рукою.
Стіл стояв навскіс. На підлозі сіріла смуга від порога до того місця, де колись стояла її валіза. Він підвівся й підійшов до вікна. Тінь рушила разом із ним. Шибка була чиста.
Потяг пішов уночі без нього. Коли на годиннику з’явилися цифри, надруковані на квитку, він ще сидів на краю ліжка. Дочекався наступної хвилини. Досі було «не поїду». Тепер уже «не поїхав». Можна було лягати.
Біля чашки лежали дві половини квитка. Він присунув одну до другої, щоб зійшлася назва її міста, і поклав у шухляду.
Минуло кілька днів. Він ходив на роботу, відповідав на дзвінки, у маршрутці дивився у вікно. Промова, яку він стільки часу носив із собою, кудись поділася. Він не шукав її.
На четвертий вечір узявся за ложку, щоб вийняти її з чашки. Ложка присохла до дна, і чашка зрушила разом із нею. Він відніс її на кухню й підставив під теплу воду. Темний слід від чаю поволі зійшов.
Ложку він витер рушником і поклав поруч із чистою чашкою. Колись йому саме так і подобалося. Тепер усе лежало як слід, а він іще стояв над чашкою з рушником у руці.
Потім поклав ложку назад у чашку.
Стіл не вирівняв.
Спав він усе ще скраю. Бувало, під ранок затерпне плече, і він посунеться ближче до середини. Зручніше було б і звечора там лягти. Він і сам щоранку доходив цього висновку.
Якось йому вчулося, що вона кличе його з сусідньої кімнати. Полежав із заплющеними очима, чекаючи, чи озветься ще раз. За стіною хтось пустив воду.
Згадався один ранок. Вона збиралася за прочиненими дверима й наспівувала. Він спросоння перепитав, чи вона його кликала. Вона сказала, що ще рано, хай спить. Куди вона тоді збиралася, він уже не пам’ятав. А от те, що далі вона співала тихіше, пам’ятав досі.
Того дня в маршрутці йому згадалася мелодія. Він завжди вважав, що добре знає ту пісню. Упізнавав же з перших нот. Тепер спробував наспівати сам, збився, почав спочатку й дістався рівно до того місця, де збився першого разу.
Кілька днів мелодія то забувалася, то поверталася сама, коли він думав про інше. Якось увечері він лежав у темряві й знову наспівував її подумки. Дійшов до знайомої паузи. І в тій паузі почув, як вона набирає повітря.
Перед його ногами на підлозі лежала вузька смуга світла. За відчиненими дверима ще був вечір. Вона стояла біля вікна спиною до нього й співала далі.
Він притулився плечем до одвірка.
До кінця лишалося всього два рядки.
На останньому вона взяла з підвіконня білу стрічку, затиснула її в зубах і обома руками зібрала волосся на потилиці. Доспівала вже без слів.
Він ще постояв, поки вона зав’язувала стрічку. Потім тихо відійшов від порога.
Уранці він відчинив вікно. Ручка піддалася одразу. З двору потягло холодом. Біля під’їзду завелася машина, десь унизу дзенькнули пляшки.
Він сперся ліктями на підвіконня й тихенько наспівав оті два останні рядки.
Світ був на місці.