Поріг

Він прокинувся ще до світанку.

Поруч було порожньо. Він знав це раніше, ніж розплющив очі, і цього разу не став перевіряти рукою.

Кімната стояла така сама, як увечері: стілець біля стіни, кривий стіл, чашка з ложкою, сіра смуга на підлозі від порога до місця, де колись стояла валіза. Шибка була чиста.

Він підвівся. Тінь рушила до вікна разом із ним, ні раніше, ні пізніше.

Потяг пішов уночі без нього. Коли настав час відправлення, він подивився на годинник. Хвилина змінилася наступною. Нічого не сталося.

Біля чашки лежали дві половини квитка. Він склав їх разом, так, щоб назва міста зійшлася, і поклав у шухляду. Не склеїв і не викинув, просто зачинив.

Минуло кілька днів. Вода з крана, магазин, чужі голоси біля під'їзду. Ранок змінював вечір. Він ходив на роботу, відповідав на дзвінки, домовлявся. Промова, яку він колись носив із собою, кудись поділася. Він не шукав її.

На четвертий вечір узяв зі столу чашку. Чай на дні висох темною смугою, ложка присохла. Він відніс чашку на кухню й підставив під воду. Темний слід повільно зник. Він вимив ложку, витер її рушником і поклав поруч із чашкою.

Постояв.

Потім повернув ложку всередину.

Стіл не вирівняв.

Тієї ночі він заснув одразу, нічого не чекаючи.

Сон почався з вузької смуги світла на підлозі перед його ногами.

Він підвів очі. Двері були відчинені. За ними стояла кімната, не його, інша. Тепла, тиха, залита м'яким вечірнім світлом.

Вона стояла біля вікна спиною до нього й співала.

Негучно, для себе. Він знав цю пісню. Вона співала її колись на кухні, у ванній, біля їхнього вікна вранці. Слів він не пам'ятав. Ніколи не пам'ятав, бо ніколи не слухав до кінця. Але знав, що там щось добре.

На підвіконні, біля її ліктя, лежала біла стрічка.

Він стояв на порозі. Між ними не було скла. Прохід був вільний.

Він не заходив. Це була її кімната.

Світло йшло звідти, з-за її плеча, і його тінь лежала позаду нього, у темному коридорі, звідки він прийшов.

Пісня текла далі. Він слухав. Не намагався розібрати слова. Не шукав у них відповіді. Просто слухав, уперше до кінця куплету.

Коли вона замовкла, щоб набрати повітря, він сказав:

— Так.

Голос пролунав у кімнаті.

Цього разу нічого не метнулося по підлозі.

Вона не обернулася. Її рука на мить завмерла на підвіконні, біля стрічки.

— Я знаю, — сказала вона.

І заспівала знову, з того самого місця, де зупинилася.

Він стояв на порозі й слухав, поки світло за її плечем не стало зовсім білим.

Прокинувся без ривка. Горло не боліло. Він ковтнув і відчув, що голос є.

Сни після того приходили рідко. Вони більше не здавалися дивними: звичайні кімнати, звичайні вулиці, і вона десь поруч, у сусідній кімнаті, за чиїмсь плечем. Обличчя він майже не бачив.

Якось уранці він спробував його пригадати й не зміг. Тоді зрозумів, що не зміг би й раніше, наяву. Пам'ятав, як вона здувала пасмо зі щоки, як тримала чашку обома руками, як мружила одне око. А обличчя цілком не пам'ятав ніколи.

Залишалася пісня. Вона співала її майже в кожному сні, тихо, для себе. Слів він так і не розібрав. Але іноді мелодія поверталася до нього сама, в маршрутці чи під шум води, кілька тактів без слів. Він не проганяв її.

Одного такого ранку він підійшов до вікна. Ручка піддалася одразу. До кімнати ввійшло холодне повітря, а з ним шум машини, дзенькіт пляшок у дворі, чийсь сміх біля під'їзду.

Він поставив лікті на підвіконня й схилився до повітря.

Світ був на місці.