Стіл

Сон пропустив дорогу.

Квиток уже був використаний.

Лежав на столі між ними — зім’ятий, зі штампом посередині. Назва міста розпливлася в сіру пляму. Час відправлення минув.

Самої поїздки він не пам’ятав.

На спинці стільця висіло його пальто. Вологе на плечах, темне біля коміра. Під стільцем стояли черевики. На підошвах темніла мокра земля.

Біля дверей лежала дорожня сумка.

Не її.

Його.

Кімната була тією самою. Чашка з ложкою. Смуга біля дверей. Стілець біля стіни. Усе залишалося на своїх місцях, тільки тепер здавалося, ніби хтось уже був тут до нього.

Вона сиділа навпроти.

Втомлена. З почервонілими очима. Волосся зібране абияк. Біля губ залягла складка, яка з’являлася, коли вона надто довго мовчала.

Її пальці лежали поруч із квитком.

— Ти все-таки приїхав.

Він хотів відповісти, що цього разу все буде інакше.

Світло моргнуло.

Пальто вже було сухим. Черевики й дорожня сумка зникли.

На столі стояли дві чашки.

У її чашці залишалася ложка.

У його — ні.

Він не знав, скільки часу минуло.

Її обличчя не змінилося. Тільки складка біля губ стала глибшою.

Він почув власний голос і лише тоді зрозумів, що кричить.

— Ти просто не хочеш мене чути!

Голос вирвався раніше за думку. Надто гучний для цієї кімнати.

Вона здригнулася.

Не від слів.

Від того, як вони вдарили.

— Я чую твій голос, — сказала вона. — Тебе — ні.

Тихо.

Він стиснув край стола.

Хотів сказати: пробач.

Розтулив рот.

— Не починай.

Слова вийшли самі.

Ті самі, що говорили зі стін у коридорі.

Вона відсунулася від столу.

— Я не це хотів сказати.

Цього разу голос був тихішим, але вона вже не дивилася на нього.

Він підвівся.

Стілець шарпнувся назад. Чашка здригнулася. Ложка вдарилася об край.

Вона теж устала й відійшла до вікна. Схрестила руки, ніби намагалася втримати всередині те, чого він знову не почув.

Він простягнув до неї руку.

Вона не наблизилася.

Між ними залишався стіл.

Він обійшов його зліва.

Стіл посунувся разом із ним.

Спробував справа.

Стіл знову опинився між ними.

Під скатертиною щось зашурхотіло.

Він завмер.

Шурхіт повторився.

Тихий.

Обережний.

Він нахилився.

Під столом сиділа дівчинка зі світлим волоссям.

Коліна притиснуті до грудей. Долоні затуляли вуха. Біла стрічка в косі розв’язалася й лежала на плечі.

Вона не плакала.

Дивилася просто на нього.

Він опустився навколішки.

— Виходь.

Дівчинка не ворухнулася.

Він простягнув руку.

Вона відсунулася глибше в темряву.

— Я не буду кричати.

Дівчинка повільно прибрала одну долоню від вуха.

Підняла палець до губ.

— Тихо.

Він озирнувся на неї.

Вона стояла біля вікна й дивилася на дівчинку.

Потім її погляд перейшов до квитка.

Штамп посередині став темнішим. Назви міста вже не було видно.

— Навіщо ти приїхав? — запитала вона.

Він випростався.

— Щоб усе виправити.

Вона подивилася на стіл, який не дозволяв йому наблизитися.

На дитину, що ховалася в темряві.

Нічого не сказала.

Світло моргнуло.

Дорожня сумка знову лежала біля дверей. На спинці стільця висіло мокре пальто. На столі залишилася одна чашка.

Вона сиділа навпроти й тримала цілий квиток.

— Ти все-таки приїхав.

Він подивився під стіл.

Дівчинка вже була там.

Затуляла вуха.

Вона поклала квиток між ними.

Світло моргнуло ще раз.

Пальто висохло.

На столі з’явилася друга чашка.

Він відчув, як набирає повітря, щоб закричати.

Затулив рот долонею.

Кімната наповнилася тишею.

Вона чекала.

Дівчинка під столом чекала.

Він теж.

Посеред тиші клацнули невидимі щипці.

У квитку з’явився отвір.

Вона підвелася.

Він не став її затримувати.

Вона підійшла до дверей і поклала долоню на ручку.

На мить обернулася.

Він хотів сказати, що змінився.

Слова вже піднялися до горла.

Він не вимовив їх.

Вони ще не були правдою.

За дверима зібралося біле світло. У ньому зникла спершу її рука, потім плече, волосся, обличчя.

Двері зачинилися.

Під столом уже нікого не було.

На підлозі лежала біла стрічка.

Світло згасло.

Він прокинувся ще до ранку.

Не сів. Не поворухнувся. Лежав із розплющеними очима й слухав власне дихання.

Горло боліло.

Кімната була сірою. Стіл стояв біля вікна. На столі лежав справжній квиток.

Цілий.

Сухий.

Без штампа.

Назва її міста читалася чітко.

Поруч стояла чашка. Ложка залишалася всередині.

Під столом було темніше, ніж звичайно.

Він дивився туди, доки не почали боліти очі.

Нічого не ворушилося.

Він сів.

До столу було три кроки.

На першому здригнулося коліно.

На другому він зупинився.

Третій привів його до столу.

Він схопився за край стільниці й потягнув.

Ніжки заскреготіли по підлозі. Чашка здригнулася. Ложка вдарилася об край.

Потягнув іще раз.

Стіл став криво.

Не біля вікна.

Не на своєму місці.

Під ним нікого не було.

Він узяв квиток.

Місто. Час. Вагон. Місце біля вікна.

Усе залишалося можливим.

Подивився на назву міста.

Потім на темряву під столом.

І порвав.

Звук вийшов тихий і сухий.

Час відправлення залишився на одній половині. Місце біля вікна — на другій. Назва міста розійшлася посередині.

Він поклав обидві половини біля чашки.

На підвіконні стрічки не було.