Тінь слова

Стіл

Двері відчинила вона.

Він стояв на порозі в мокрому пальті, з дорожньою сумкою в руці, і не пам’ятав, як доїхав. Ні вокзалу, ні вагона, тільки цей поріг. У кишені зім’явся квиток, пробитий посередині. Дорога, мабуть, була довга, раз він так змерз.

Вона була в домашньому светрі, з волоссям, зібраним абияк. Глянула на сумку й відступила, даючи йому пройти. Він вирішив, що вона на нього чекала.

Сумку поставив біля порога.

Кухня була схожа на їхню, тільки менша. Стіл під вікном, над ним низька лампа, два стільці. Вона налила чаю. У своїй чашці лишила ложку.

Він заговорив, поки вона ще стояла. Почав із того, як у коридорі стихли коліщата і йому здалося, що вона зараз повернеться до кімнати. У маршрутці на цьому місці він завжди робив паузу. Зробив її й тепер.

Вона вже сиділа навпроти. Тихо сказала, що він знову пояснює.

Він хотів сказати «пробач». А вимовив звичне «не починай», тим самим трохи втомленим голосом, який чув тоді в коридорі. Вона відсунула чашку, наче розмова вже скінчилася. А він іще й до головного не дійшов.

— Ти просто не хочеш мене чути! — крикнув він.

Він ударив долонею по столу й кричав далі, вже стоячи. Скатертина зібралася під його руками в складки.

Коли замовк, навпроти був порожній стілець.

Вона стояла біля вікна й витирала мокрі від чаю пальці краєм рукава. Він не помітив, коли вона встала.

Він розтиснув пальці. Скатертина розправилася. За мить край біля його коліна знову ворухнувся.

Він нахилився й підняв його.

Під столом сиділа дівчинка. Забилася аж до стіни, підтягла коліна до грудей. Обома долонями затуляла вуха. Біле волосся вибилося з коси, розв’язана стрічка лежала на плечі.

Він опустився навколішки. Тоді, коли вона дала йому стрічку, досить було простягнути долоню. Він і тепер простягнув її так само.

Дівчинка втиснула голову в плечі. Рук від вух не відняла.

Він спинився. Пальці ще не діставали до її колін, а тінь від його руки вже лежала в неї на ногах.

Лампа блимнула.

Він стояв на порозі в мокрому пальті, із сумкою в руці. Вона відступила, пропускаючи його.

Цього разу він пройшов із сумкою аж на кухню. Не сідаючи, підняв вільною рукою край скатертини.

Дівчинка вже затуляла вуха.

Він іще не сказав ані слова.

Обережно опустив тканину, поставив сумку біля стільця й сів. Руки поклав на коліна. Тепер можна помовчати. Бувало, вони цілий вечір сиділи на кухні й майже не розмовляли.

За вікном проїхала машина. Коли її вже не стало чути, він розібрав тихий подих під столом. Хотів запитати, чи чує його й вона.

Вона спитала, навіщо він приїхав. Він відповів, що хоче все виправити. Відповів одразу, раніше, ніж згадав, що вирішив мовчати.

Вона поклала ложку біля чашки й подивилася на нього. Тепер можна було сказати й те головне, до чого вона начебто не дала йому дійти.

Він сидів, поклавши руки на коліна.

З-під скатертини виглядав носок дитячого черевика. Він трохи відсунув ногу, щоб дівчинці було просторіше.

Вона підвелася з-за столу й зняла зі спинки стільця пальто. Не з першого разу влучила рукою в рукав. Він мало не встав допомогти. Поки збирався, вона вже поправляла комір.

Біля дверей затрималася.

Він хотів сказати, що змінився.

Він промовчав.

Коли за нею зачинилися двері, він нахилився й зазирнув під стіл. Дівчинки не було. На підлозі лежала стрічка. Один кінець потрапив під ніжку столу.

Він потягнувся до нього й розплющив очі.

Сидів на краю ліжка, з руками на колінах. Шия затерпла. Коли ковтнув, відчув, що болить горло.

У кімнаті сіріло.

На столі лежав квиток. Цілий, сухий, без жодного отвору. Поруч стояла чашка з ложкою.

Під столом іще було темно. Він почекав, поки проступить дальня ніжка, потім підвівся, вхопився за стільницю й потягнув її на себе. Ніжки заскреготіли по підлозі. Ложка дзенькнула об чашку. Стіл став криво, і ранкове світло лягло аж до стіни.

Стрічки там не було.

Він озирнувся на підвіконня. Там, де він поклав її кілька днів тому, лишилася світла смужка серед пилу. Він глянув на підлогу під вікном, провів пальцями вздовж рами й повернувся до столу.

На квитку стояла сьогоднішня дата. До відправлення лишався цілий день.

Він подумав, що заходити до неї зовсім не обов’язково. Можна постояти на сходах. Попросити п’ять хвилин. Після цілої ночі в потязі це ж небагато.

Уявив, що вона погодилася. Стоїть у дверях, тримаючись рукою за ручку, і в нього є всі п’ять хвилин.

Він навіть губами поворухнув. Я тоді думав… Далі знову йшло про валізу.

Вона його не чекала. Навіть про квиток не знала.

Він розправив загнутий кутик і ще раз перечитав назву її міста. Потім узяв квиток обома руками. Папір піддався не одразу. Кілька літер лишилося в одній руці, кілька — у другій.

Він поклав обидві половини біля чашки. Між ними лишилася вузька смужка світла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше