Камінь

Наступний сон не мав стін.

Його зустріло поле.

Трава стояла висока, ще мокра від ранкової роси. Низьке сонце лежало на землі теплими білими плямами. Десь за пагорбом шуміла вода.

Він сидів на великому пласкому камені.

Руки були дитячими — худими, подряпаними, з темною землею під нігтями. На правій долоні запеклася кров. Він стиснув пальці, ховаючи її.

Вона бігла до нього через поле.

Світле волосся билося об щоки. Біла стрічка в косі майже розв’язалася. Вона сміялася, перечіплялася за траву, але щоразу втримувалася на ногах.

Підбігла й зупинилася навпроти.

— Покажи.

Він заховав кулак за спину.

— Не хочу.

Вона присіла, намагаючись зазирнути.

— Сильно?

Він знизав плечима.

На камені поруч залишалося достатньо місця. Він трохи посунувся, звільняючи його для неї.

Вона не помітила.

Подивилася туди, де за пагорбом шуміла вода, і знову простягнула руку.

— Ходімо.

Він узяв її за пальці.

Вона потягнула.

Він не встав.

Йому хотілося, щоб вона сіла поруч. Просто сіла й нічого більше не питала.

Але сказати це означало б зізнатися, що долоня болить.

Що йому страшно йти далі.

Що він хоче, аби вона залишилася.

Він лише сильніше стиснув її пальці.

— Ти чого? — запитала вона.

Він відвернувся.

Камінь під ним був нагрітий сонцем.

Звичайний сірий камінь.

Вона ще трохи почекала.

Потім висмикнула руку.

— Ну й сиди.

Сказала без злості. Майже весело.

Повернулася й побігла до пагорба.

Він дивився на порожнє місце поруч із собою.

Вона мала зрозуміти.

Мала повернутися й сісти.

Він покличе, коли вона дійде до високої трави.

Вона дійшла.

Тоді — коли озирнеться.

Вона не озирнулася.

Тоді — перед самим пагорбом.

Біла стрічка миготіла дедалі рідше.

Він розтулив рот.

Не покликав.

Вона зникла за пагорбом.

Поле стихло.

Навіть вода перестала шуміти.

Камінь під ним повільно холонув.

Він зіскочив на траву.

Під ступнями знову опинився камінь.

Він зробив крок.

Поле посунулося назустріч, але камінь залишився під ним.

Він ступив ще раз.

Трава наблизилася й відкотилася назад. Пагорб не став ближчим.

Тепер камінь тримав його не вагою.

Відстанню.

— Зачекай!

Голос пролетів над полем.

За пагорбом хтось зупинився.

Вона вийшла з білого сонячного світла.

Уже доросла.

Світла сукня торкалася трави. Волосся лежало на щоці. Білої стрічки не було.

Вона дивилася на нього здалеку.

Він спробував зійти з каменя.

Нога торкнулася землі — й знову опинилася на сірій поверхні.

Вона простягнула руку.

Він теж.

Між ними по траві пройшла тонка темна риска.

Така сама, як на стіні біля ванної.

Спершу ледь помітна.

Потім глибша.

Земля розступилася. У темній щілині не було дна — тільки тьмяне світло, схоже на ранкову темряву під його ліжком.

— Я тут! — крикнув він.

Слова долетіли до краю й упали вниз.

Зі щілини повернулося лише:

— Тут…

Без нього.

Вона повільно опустила руку.

Він упав на коліна й ударив долонями по каменю.

Раз.

Другий.

Кров на дитячій руці проступила знову.

Камінь тріснув.

Поле здригнулося.

За її спиною зібралося біле повітря. У ньому зник край сукні, потім плече, волосся, обличчя.

На мить вона знову стала дівчинкою.

Біла стрічка майнула над травою.

І згасла.

Він ударив по каменю ще раз.

Прокинувся від власного ривка.

Долоня боліла.

Він розтиснув пальці. Крові не було. Тільки чотири червоні півмісяці від нігтів.

На підвіконні лежала стрічка.

Біля неї — телефон.

Він узяв його й відкрив її ім’я.

Порожнє поле для повідомлення чекало.

Він не написав.

Але цього разу не поклав телефон назад і не ліг.

Підвівся.

Узувся. Взяв ключі.

Один ключ вислизнув із пальців і впав біля темної смуги від валізи.

Коротко дзенькнув.

Він підняв його й вийшов.

Надворі ще не розвиднілося. Місто було мокрим і сірим. Двірник тягнув мітлу вздовж бордюру. Перша маршрутка проїхала майже порожня.

До вокзалу він ішов пішки.

Не тому, що не було транспорту.

Йому треба було відчути відстань.

У залі чекання пахло кавою, мокрим одягом і залізом. Люди сиділи на лавках, притримуючи сумки ногами. Над ними змінювалися рядки розкладу.

Назва її міста стояла серед інших.

Звичайні літери.

Звичайний час прибуття.

Каса відкрилася о шостій.

Жінка за склом вислухала його й подивилася на монітор.

— На сьогодні місць немає. Є на завтра. Нічний.

За її спиною цокав годинник.

Колись він сказав би: потім.

— Давайте.

— Біля вікна?

— Так.

Вона взяла документ і гроші. Принтер зашурхотів. Під склом з’явився квиток.

Нічний потяг.

Завтра.

Місце біля вікна.

Папір був теплий.

Тепер шлях існував не лише уві сні.

Коли він повернувся, кімната стояла так само. Стілець біля стіни. Чашка на столі. Ложка всередині. Стрічка на підвіконні.

Він поклав квиток поруч із чашкою.

Ложка тихо дзенькнула.

До вечора кілька разів проходив повз стіл.

Щоразу погляд зупинявся на квитку.

Слів у нього досі не було.

Але тепер у нього був час відправлення.

Увечері він ліг, не роздягаючись.

На столі білів квиток. На підвіконні лежала стрічка. Між ними стояла чашка з ложкою.

Він заплющив очі.

Цього разу чекав не сну.

Чекав відправлення.