Тінь слова

Камінь

Наступної ночі йому нічого не наснилося.

Він ліг раніше, ніж звичайно, довго дивився в темну стелю й заснув аж під ранок. Коли розплющив очі, стеля вже була світла. Між тим і тим нічого не пригадувалося.

Друга ніч минула так само.

Спершу це здалося йому навіть правильним. Усе, що мало прозвучати, прозвучало. Справу, якщо можна так сказати, закрили. Люди місяцями не бачать снів, і ніхто не вважає це покаранням.

Третьої ночі він помітив, що чекає.

А вранці в маршрутці спіймав себе на тому, що подумки розмовляє з дівчинкою з коридору. Пояснює їй, чому тоді так відповів. «Я тебе не виганяю» — це ж була правда. Він справді її не виганяв. Якби хтось вислухав їх обох, то зрозумів би. А сказати більше він просто не встиг. Легко казати, що це лише одне слово. На таке слово теж потрібен час.

Він повторював це під душем, на сходах, біля кавового автомата. З кожним разом виходило краще. Скоротив початок, переставив два речення, знайшов місце для паузи. Тепер дівчинка могла б вислухати його до кінця.

На роботі він відповідав на дзвінки, домовлявся, пояснював. Тільки раз, на нараді, почув збоку тихе «добре, це потім» і замовк посеред речення. Довелося зазирнути у свої папери, щоб згадати, про що говорив. А ввечері, збираючись додому, помітив на самому краю стола маленький хрест, видряпаний нігтем. Коли встиг це зробити, не пам’ятав.

Тепер він лягав рано, як на призначену зустріч. У темряві повторював перше речення, щоб одразу почати, щойно його покличуть. Уранці промова лишалася при ньому, ціла, до останнього слова.

На п’яту ніч він нічого не повторював. Сил уже не було.

Сонце лежало на траві білими плямами.

Він сидів на великому пласкому камені. Зверху камінь уже нагрівся, а край під колінами був іще холодний. Десь за пагорбом шуміла вода.

Руки в нього були дитячі. Худі зап’ястки, подряпані пальці, темна земля під нігтями. На правій долоні запеклася кров. Він стиснув пальці.

Через поле до нього бігла вона. Така ж мала, як він. Сміялася, високо піднімаючи коліна в мокрій траві. Біла стрічка ледь трималася в косі.

Біля каменя вона спинилася перевести подих. Здула пасмо зі щоки, як щоранку біля їхнього вікна. Пасмо впало знову, і він усміхнувся ще до того, як вона примружила одне око й дмухнула вдруге.

Вона глянула на його руку.

— Покажи.

Він заховав кулак за спину.

Від усієї промови він ще пам’ятав, де треба зробити паузу. А з якого слова почати, згадати не міг.

Вона присіла навпочіпки й нахилилася вбік, намагаючись зазирнути йому за лікоть.

— Сильно?

Він знизав плечима. На камені поруч вистачало місця. Трохи посунувся. Хай сяде. Може, тоді забуде про руку.

Вона лишилася навпочіпки в мокрій траві. До коліна їй прилипла травинка. Вона зняла її, склала вдвоє, тоді ще раз. Він якийсь час дивився на її пальці. Вона вже дихала рівно.

Він дістав руку з-за спини й поклав кулак собі на коліно. Трохи посидів так. Потім розтиснув пальці.

Посеред долоні темнів короткий поріз. Трохи землі, присохла по краях кров. Хоч би було що так довго ховати.

Вона нахилилася й подула на поріз. Тоді сіла на те місце, яке він їй залишив.

Їхні плечі торкнулися. Він так і сидів із розкритою долонею на коліні й слухав, як за пагорбом шумить вода.

Прокинувся ще затемна. Права рука лежала поверх ковдри долонею догори. Він довго на неї дивився.

Потім підвівся, одягнувся, дістав із шухляди документ, узяв ключі й вийшов. До вокзалу йшов пішки.

Їхати він, звісно, нікуди не збирався. Просто хотів мати квиток. Коли маєш квиток, можна вирішити пізніше. Можна його повернути. Або забути між сторінками книжки.

На перехресті горіло червоне. Машин не було. Він дочекався зеленого й перейшов.

Каса відчинялася о шостій. Перед віконцем уже стояв чоловік із великою сумкою. Щойно касирка відсунула заслінку, він розгорнув перед нею папери. Хотів з’ясувати, чому йому повернули тільки частину грошей за квиток. Касирка показала пальцем на якийсь рядок. Чоловік прочитав, кивнув і поліз у сумку по інший папірець.

Він озирнувся на двері. Ще можна було піти. Чоловік із сумкою навіть не помітить. І коли потім він скаже собі, що ходив на вокзал, це ж буде правда. Ось він стоїть, чекає.

Права рука в кишені стиснулася в кулак.

Чоловік нарешті склав папери й підхопив сумку.

— Вам куди? — спитала касирка.

Він назвав її місто. Касирка глянула на екран. Зараз скаже «Місце недоступне».

— На сьогодні вже нічого. Є на завтра, нічний.

— Давайте.

— Біля вікна?

— Так.

Лівою рукою він подав документ. Коли касирка назвала суму, вийняв із кишені праву й розтиснув пальці. Купюри були зім’яті, вологі. Одна прилипла до долоні. Він відліпив її й розправив на лотку разом із рештою.

Принтер зашурхотів. Касирка посунула йому квиток під склом. Папір був теплий.

Удома він поклав квиток на стіл, біля чашки, в якій стояла ложка. Кілька разів за день проходив повз, і щоразу погляд затримувався на ньому.

Коли стемніло, сів на край ліжка. Поклав руки на коліна долонями догори.

Слів у нього досі не було. Але тепер у нього був час відправлення.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше