Риска

Уночі вона не прийшла. Замість неї з’явилася дівчинка.

У тьмяному світлі біліла стрічка в її косі. Вона мовчки взяла його за руку й повела коридором, у якому не було дверей. Лише стіни — гладкі, сірі, без вимикачів, рамок і дверних прорізів.

Під ногами нічого не скрипіло. Кроки тонули одразу, ніби підлога забирала звук раніше, ніж він устигав повернутися. Темряви було більше, ніж світла, але тонку риску на фарбі він бачив чітко. Слід від нігтя тягнувся вздовж стіни, уривався, а за кілька кроків починався знову.

Та сама риска. Той самий поворот.

Коридор не вів уперед. Він тільки повертав.

Дівчинка йшла спокійно. Її долоня була маленька, тепла, майже невагома, але тримала міцно.

— Тихо, — сказала вона. — Тут усе чути.

Він хотів запитати, хто саме чує, але зі стіни, із самої сірої глибини фарби, почулося:

— Не починай.

Голос був його. Не теперішній — давніший. Рівний, сухий, майже ввічливий.

Він зупинився, але дівчинка потягнула його далі. За другим поворотом стіна сказала:

— Потім.

Він упізнав кухню. Не побачив її — упізнав. Стіл. Чашку в її руках. Ложку, яку вона крутила в холодному чаї. Свою спину, схилену над телефоном.

— Потім, — повторила стіна.

Коридор звужувався. Плечі майже торкалися стін. Повітря стало густим, ніби його вже хтось видихав до нього.

— Я втомився, — сказав його голос із темряви.

Інший голос, жіночий, тихий, майже стертий, відповів:

— Я теж.

Він завмер.

Дівчинка відпустила його руку, і без її долоні коридор одразу став глухим кутом.

— Де вона? — спитала дівчинка.

Він хотів показати вперед: на темряву, на сон, на той бік, куди вона щоразу відступала. Але дівчинка дивилася не вперед. Вона дивилася на нього.

Зі стіни, зовсім близько, знову озвався його голос:

— Ти перебільшуєш.

Він розтулив рот. Хотів сказати: ні. Хотів сказати: я не знав. Хотів сказати: вона сама нічого не казала. Але зі стін уже сипалися дрібні звуки: дзенькіт чашки, її тихий вдих, скрип стільця, довга пауза перед дверима ванної, вода, яку вона вмикала надто голосно.

Вона казала.

Не завжди словами.

Десь попереду щось тихо впало. Може, ложка. Може, ключ.

Дівчинка зробила крок назад.

— Хто ти такий? — спитала вона.

Він спробував назвати ім’я, але воно стало чужим ще до звуку. Простягнув до неї руку, та дівчинка не взяла її. Лише торкнулася пальцями його губ — легко, швидко. І коридор лишився сам.

Сірий, рівний, без дверей.

Тільки на стіні темніла тонка риска від нігтя.

Він прокинувся від сухості в горлі. Кілька разів ковтнув, але легше не стало. На столі стояла склянка. Він узяв її, потримав у руці й поставив назад.

Того дня він говорив мало. У магазині касирка спитала, чи потрібен пакет. Він кивнув, а потім зрозумів, що пакета не взяв. Касирка посунула його ближче, і він кілька секунд дивився на її руку, не розуміючи, куди йти.

Біля виходу жінка тримала за руку малу дівчинку. Та крутила в пальцях світлу гумку для волосся й просила морозиво.

— Потім, — сказала жінка.

Він здригнувся.

Дівчинка насупилася, але за кілька секунд знову взяла матір за руку. А він так і лишився біля виходу — з пакетом у руці, який уже не пам’ятав, як узяв.

Удома стрічка на підвіконні лежала не так, як він її залишив. Можливо, її зсунув протяг. Можливо, він сам поклав її криво й не запам’ятав. Пальці вже майже торкнулися тканини, але він зупинився й повільно прибрав руку.

Стрічка лишилася там, де була: світла, мала, трохи зсунута з місця.

Він відвів погляд від підвіконня. У коридорі було темніше, ніж у кімнаті. Він пішов туди й зупинився біля ванної.

На сірій фарбі темніла тонка риска. Вона тягнулася вздовж стіни, уриваючись і знову починаючись за кілька кроків.

Та сама риска.

Він довго стояв перед нею, не торкаючись. Фарба була здерта давно — не сьогодні й не після сну.

З ванної тягнуло холодом. І раптом він почув воду.

Не справжню — ту.

Увімкнену надто голосно.

Увечері він заснув рано. Майже з полегшенням.

Вода за стіною не шуміла