Риска

Сон почався з коридору.

Її не було.

За кілька кроків стояла та сама дівчинка. Він упізнав білу стрічку раніше, ніж розгледів обличчя.

Дівчинка простягнула руку.

— Ходімо.

Її долоня була теплою. Надто теплою для цього місця.

Коридор тягнувся в обидва боки. Без дверей, без вікон. Сірі стіни, рівна підлога, тьмяне світло без видимого джерела.

Вони рушили.

Кроків не було чути. Підлога забирала звук раніше, ніж нога встигала торкнутися її.

На стіні темніла тонка риска. Наче хтось ішов, не відриваючи нігтя від фарби.

За поворотом риска урвалася.

За наступним — почалася знову.

Та сама висота.

Той самий вигин.

Він озирнувся. Позаду був такий самий поворот, хоча вони щойно пройшли прямою ділянкою.

Дівчинка не зупинялася.

Біля чергової риски він вивільнив руку.

Провів нігтем упоперек подряпини. Фарба легко піддалася. На стіні залишився маленький хрест.

— Навіщо? — запитала дівчинка.

— Хочу знати, чи ми повертаємося.

Вона подивилася на нього так, ніби відповідь уже була перед ним.

Вони рушили далі.

Поворот.

Ще один.

На стіні з’явилася риска.

Її перетинав маленький хрест.

Він зупинився.

— Ми вже тут були.

Дівчинка приклала палець до губ.

— Тихо. Тут усе чути.

Він хотів запитати — що саме.

Стіна відповіла першою:

— Не починай.

Його голос.

Давніший. Рівний. Той, яким він умів закінчити розмову, навіть не підвищивши тону.

Він торкнувся стіни. Фарба була холодною.

— Це не я.

— Не починай, — повторив голос за наступним поворотом.

Дівчинка взяла його за руку й потягнула далі.

Коридор звужувався. Тепер плечі майже торкалися стін.

— Потім, — сказали попереду.

Він упізнав кухню.

Не побачив — упізнав.

Стіл. Чашку в її руках. Ложку, яку вона повільно крутила в холодному чаї. Світло телефона на власних пальцях.

— Потім, — повторив його голос.

Він спробував повернути назад.

Позаду стояла сіра стіна.

Ні проходу.

Ні повороту.

Тільки риска з маленьким хрестом.

Дівчинка потягнула його вперед.

— Я втомився, — озвався коридор.

Зовсім близько жіночий голос відповів:

— Я теж.

Він різко обернувся.

Порожньо.

Дівчинка відпустила його руку.

Коридор одразу закінчився. Перед ним стояла глуха стіна, на якій тягнулася та сама риска.

— Де вона? — запитала дівчинка.

Він показав на стіну.

— Там.

— Тут немає «там».

З-за стіни почувся його голос:

— Ти перебільшуєш.

Він уперся нігтями у фарбу й потягнув.

Відірвалася довга сіра смужка.

Під нею була така сама стіна.

І така сама риска.

Наче подряпину залишили не на фарбі, а всередині самої стіни.

Він здер ще один клапоть.

Під ним знову проступила риска.

Коридор наповнився дрібними звуками.

Дзенькіт ложки.

Тихий вдих.

Скрип відсунутого стільця.

Пауза перед дверима ванної.

Вода, ввімкнена надто голосно.

Дівчинка відступила.

— Хто ти такий?

Він хотів назвати своє ім’я.

— Я…

— Я втомився, — закінчила за нього стіна.

Він простягнув до дівчинки руку.

Вона не взяла її. Лише торкнулася пальцями його губ.

— Тихо, — сказала вона. — Тут усе чути.

І зникла.

Вода за стіною шуміла дедалі голосніше.

Він притиснув долоні до вух.

Тоді його голоси заговорили зсередини.

Не починай.

Потім.

Я втомився.

Ти перебільшуєш.

Він заплющив очі.

У темряві залишилася тільки тонка риска.

Вона наближалася.

Він прокинувся від болю під нігтем.

Кімната була темною. На столі стояла склянка з водою. Він випив її всю, але сухість у горлі не минула.

Під нігтем великого пальця темніла сіра крихта.

Він довго розглядав її.

Потім підвівся й вийшов у коридор.

Біля ванної на сірій фарбі тягнулася тонка подряпина. Уривалася, а за кілька сантиметрів починалася знову.

Нижче її перетинала коротка риска.

Маленький хрест.

Він торкнувся країв подряпини.

Фарба давно затверділа. Обидві риски були старими.

З ванної почувся шум води.

Він відчинив двері.

Кран був закручений. Раковина — суха. На дзеркалі не залишилося ані сліду пари.

Шум зник.

Він вимкнув світло й зачинив двері.

Поклав долоню на стіну поруч із рискою.

Фарба була холодною.

Увечері він довго лежав, дивлячись у темний отвір коридору.

Вода за стіною не шуміла.

Він усе одно її чув.