Коридор був темний.
Він стояв у ньому й не знав, як сюди потрапив. Простягнув праву руку й торкнувся холодної фарби. Лівою теж дістав до стіни. Що було попереду, за крок від нього, він не бачив. Здавалося, там уже скінчилася підлога.
— Ходи сюди.
Дитячий голос. Тихий, спокійний. Так кличуть того, хто трохи відстав. Він повернувся на звук, ще намагаючись зрозуміти, хто його кличе, коли маленька долоня знайшла в темряві його пальці. Стиснула коротко, надто міцно для дитини.
Цей стиск він уже знав.
Дівчинка з білим волоссям. Та сама, що озирнулася на нього в натовпі. Звісно, вона могла наснитися йому вдруге. Люди часом сняться по кілька разів. Слово «донька» він теж пам’ятав. Так її назвала жінка. Сам він цього слова ще не вимовляв.
Руки не відняв.
— Ходімо.
Вона повела його, і тільки тоді з темряви почали проступати стіни. Сірі, рівні, ледь освітлені, хоча він ніде не бачив лампи. Ні дверей, ні вікон. Ішли беззвучно.
На стіні, якраз на висоті його опущеної руки, тяглася тонка риска, ніби хтось ішов тут і не відривав нігтя від фарби. За поворотом вона урвалася. За наступним почалася знову. Та сама висота, той самий вигин.
Дівчинка йшла не озираючись. Біля знайомого вигину він вивільнив руку й провів нігтем упоперек риски. Фарба піддалася легко. Лишився маленький хрест.
Дівчинка глянула на нього, потім на позначку й знову простягнула руку.
Поворот. Ще один. Він уже знав, де на стіні шукати риску.
Її перетинав його хрест.
Він зупинився. Дівчинка приклала палець до губ.
— Тихо. Тут усе чути.
Він хотів запитати, що саме. Стіна відповіла першою.
— Не починай.
Його голос. Рівний, спокійний, трохи втомлений. Той, яким він умів закінчити розмову, не підвищивши тону.
Він поклав долоню туди, звідки почув голос. Слова, може, й були його. Але ж тоді він сказав це м’якше. І мало б значення, після чого він це сказав. Тут чомусь було чути тільки останні два слова.
— Потім, — сказала стіна за наступним поворотом.
Дівчинка потягнула його далі. Коридор звужувався. Тепер він міг би торкнутися стіни плечем, досить було трохи відхилитися.
— Я втомився.
— Я теж, — відповів жіночий голос за його спиною.
Він обернувся. Позаду стояла сіра стіна. Зник і прохід, і поворот. На фарбі темнів маленький хрест.
За стіною ложка раз по раз торкалася краю чашки. Потім скрипнув відсунутий стілець, і він упізнав їхню кухню. Зараз вона піде до ванної. За мить там зашуміла вода. Він навіть відчув під великим пальцем гладеньке скло телефона.
— Ти перебільшуєш, — сказав його голос.
Вода стихла.
Він прислухався. Щойно йому хотілося відійти від стіни, а тепер він майже торкався її вухом. Довго нічого не було чути. Потім вона запитала зовсім близько, наче стояла поруч.
— Ти хочеш, щоб я залишилася?
То ось про що вона питала. Того ранку він прокинувся, так і не відповівши їй, і за кілька секунд уже не міг пригадати запитання. Тепер пам’ятав кожне слово.
Вистачило б одного. Він набрав повітря.
Стіна встигла раніше.
— Я тебе не виганяю.
І голос був його, і слова. Хіба ж він її виганяв? Під кожним із цих слів він міг би підписатися й тепер.
За стіною щось зашурхотіло. Потім низько, по підлозі, покотилися коліщата. Щоразу, коли вони стихали, він щільніше притискав вухо до фарби. Чекав, чи хтось озветься.
Чув тільки коліщата. Потім десь далеко клацнув замок.
Дівчинка відпустила його руку. Йти далі було нікуди. Перед ними стояла глуха стіна, і по ній тяглася та сама риска.
— Де вона? — запитала дівчинка.
Він глянув туди, звідки щойно чув коліщата. Дівчинка чекала. Тоді підійшла ближче, щоб роздивитися його обличчя.
— Хто ти такий?
Спитала спокійно, як питають дорослого, якого бачать уперше. Він хотів назвати своє ім’я. Розтулив рота.
— Я втомився, — сказала за нього стіна.
Дівчинка ще мить дивилася на нього. Потім торкнулася пальцями його губ, легко, як торкаються гарячого.
— Тихо, — сказала вона. — Тут усе чути.
І її не стало.
Він затулив вуха долонями. Тоді голоси заговорили всередині.
Не починай. Потім. Я втомився. Ти перебільшуєш. Я тебе не виганяю.
Він перебирав ці слова, як ключі в темряві. Знав, яке шукає.
Його там не було.
Прокинувся від болю у великому пальці. Сів на ліжку, ввімкнув лампу. Під нігтем застрягла крихта сірої фарби.
Мабуть, зачепив стіну, коли перевертався уві сні. Мало чого можна торкнутися рукою за цілу ніч.
Стіна біля ліжка була біла.
Він вийшов у коридор. Біля ванної на сірій фарбі тяглася тонка подряпина, якраз на висоті опущеної руки. Така могла залишитися від шафи, коли її заносили. Чи від ключів, якщо нести їх у руці. Він роками проходив повз цю стіну й ніколи подряпини не помічав. Отже, вона була тут завжди.
Поперек неї йшла коротка риска.
Маленький хрест. Краї встигли потемніти. Він приклав до нього великий палець.
Ніготь ліг точно в заглибину.
Повернувшись до кімнати, він опустився навпочіпки біля сірої смуги від валізи. Простежив її поглядом до самого порога.
Того вечора він сидів із телефоном у руці. Чув, як вона везла валізу до дверей.
Коли коліщата стихли вперше, він навіть очей не підвів. Мабуть, щось забула. Зараз повернеться до кімнати, висуне шухляду. Поки шукатиме, він устигне щось сказати.
Валіза покотилася далі.
Наступного разу тиша тривала довше. Він опустив телефон на коліно й чекав, чи не заговорить вона.
Перед самими дверима коліщата знову замовкли.
Він підняв голову. Двері ще були відчинені.
Не озвався й тоді.
Валіза перекотилася через поріг. Клацнув замок.
За вікном уже світало. Він усе ще сидів на підлозі й подумки проходив ту коротку відстань від кімнати до дверей. Рахував паузи.