Риска

Коридор був темний.

Він стояв у ньому й не знав, як сюди потрапив і в який бік дивиться. Простягнув руку вбік, і пальці торкнулися холодної фарби. Простягнув другу — теж фарба, зовсім близько. Попереду й позаду нічого не було, тільки темрява, однаково густа в обидва боки.

Він не рухався. Здавалося, варто ступити крок, і підлога скінчиться.

Десь попереду його покликали.

Дитячий голос. Тихий, не наляканий, так кличуть того, хто відстав.

— Ходи сюди.

Він не відразу зрозумів, хто кличе. Голос був знайомий так, як бувають знайомі голоси з сусідньої кімнати: ще не впізнаєш, а тіло вже повертається на звук.

Потім у темряві його руки торкнулася маленька долоня. Знайшла пальці. Стиснула коротко, надто міцно для дитини.

Цей стиск він уже знав.

Дівчинка з білим волоссям. Та сама, з натовпу. Просто дитина з іншого сну: сни, зрештою, повторюються, у них бувають ті самі люди, і це ще нічого не означає. Того слова, яке сказала тоді жінка, він до неї не прикладав.

Руки не відняв.

— Ходімо.

Вона повела його, і тільки тоді з темряви почали проступати стіни. Сірі, рівні, у тьмяному світлі, що не падало ні звідки. Ні дверей, ні вікон. Він не чув кроків, ні її, ні своїх. Підлога забирала звук раніше, ніж нога встигала її торкнутися.

На стіні, на висоті опущеної руки, тяглася тонка риска, ніби хтось ішов тут і не відривав нігтя від фарби.

За поворотом вона урвалася. За наступним почалася знову. Та сама висота. Той самий вигин.

Дівчинка вела його, не озираючись.

Біля чергової риски він вивільнив руку й провів нігтем упоперек. Фарба піддалася легко. На стіні лишився маленький хрест.

Дівчинка подивилася на хрест, потім на нього. Не спитала, навіщо. Подивилася так, ніби відповідь уже була перед ним, і знову взяла його за руку.

Поворот. Ще один. Риска.

Її перетинав маленький хрест.

Він зупинився. Дівчинка приклала палець до губ.

— Тихо. Тут усе чути.

Він хотів запитати, що саме.

Стіна відповіла першою.

— Не починай.

Його голос. Рівний, спокійний, трохи втомлений. Той, яким він умів закінчити розмову, не підвищивши тону.

Він торкнувся стіни. Фарба була холодна. Він ніколи так не говорив. Принаймні не таким голосом. Можливо, такими словами, але тоді це звучало інакше, м'якше, і було сказано з причин, яких тут, у голому коридорі, ніхто не знав.

— Потім, — сказала стіна за наступним поворотом.

Дівчинка потягнула його далі.

Коридор звужувався. Плечі майже торкалися стін, і з кожним кроком голос ставав ближчим.

— Я втомився.

Зовсім поруч жіночий голос відповів:

— Я теж.

Він обернувся. Позаду стояла сіра стіна. Ні проходу, ні повороту. Тільки риска з маленьким хрестом.

Тепер він упізнав кухню. Не побачив — упізнав за звуками. Ложка, що повільно крутиться в холодному чаї. Скрип відсунутого стільця. Пауза перед дверима ванної. Вода, ввімкнена надто голосно. Світла тут не було, але на пальцях він відчував холодне світло телефона.

— Ти перебільшуєш, — сказав його голос.

Вода стихла.

Тиша тривала довго. Він чекав, що стіна заговорить знову, і боявся цього, і водночас хотів, бо тиша була гірша.

Потім зовсім близько, біля самого вуха, як тоді за склом, жіночий голос запитав:

— Ти хочеш, щоб я залишилася?

Він знав це запитання.

Він уже чув його. Прокидався, так і не відповівши, і вранці не міг пригадати, про що вона питала.

Тепер пам'ятав.

Відповідь була одним словом. Коротким, простішим за будь-яке з тих, що він щодня казав на роботі. Він набрав повітря.

Стіна встигла раніше.

— Я тебе не виганяю.

Його голос. Розумний, справедливий, бездоганний. Нічого поганого в цих словах не було. Він сам би підписався під кожним.

За стіною щось зашурхотіло. Потім низько, по підлозі, покотилися коліщата. Повільно. Зупинилися. Знову покотилися. Зупинилися ще раз. І ще.

Він притиснувся до стіни, намагаючись розчути, чи не скаже хтось щось у цих паузах.

Ніхто не сказав.

Коліщата покотилися далі, і десь далеко клацнув замок.

Дівчинка відпустила його руку.

Коридор скінчився. Перед ним стояла глуха стіна, і по ній тяглася та сама риска.

— Де вона? — запитала дівчинка.

Вона дивилася не на стіну, а на нього. Відповідь була зовсім близько, як уранці після сну, і так само не далася.

Дівчинка чекала. Потім запитала інше:

— Хто ти такий?

Не вороже. Так питають дорослого, якого, здавалося, знали, а тепер бачать уперше.

Він хотів назвати своє ім'я. Розтулив рота.

— Я втомився, — сказала за нього стіна.

Дівчинка дивилася на нього ще мить. Потім підійшла й торкнулася пальцями його губ, легко, як торкаються гарячого.

— Тихо, — сказала вона. — Тут усе чути.

І її не стало.

Він лишився сам. Притиснув долоні до вух.

Тоді голоси заговорили всередині.

Не починай. Потім. Я втомився. Ти перебільшуєш. Я тебе не виганяю.

Він шукав серед них одне-єдине слово, яке мало там бути. Коротке. Перебирав їх, як перебирають ключі в темряві, пальцями, на дотик.

Його там не було.

Прокинувся від болю під нігтем.

Кімната була темна. Він сів, увімкнув лампу. Під нігтем великого пальця темніла сіра крихта фарби.

Він довго розглядав її. Мабуть, зачепив щось уві сні, стіну біля ліжка чи спинку: людина вночі рухається більше, ніж думає.

Стіна біля ліжка була біла.

Він вийшов у коридор.

Біля ванної на сірій фарбі тяглася тонка подряпина, на висоті опущеної руки. Уривалася й за кілька сантиметрів починалася знову. Звичайна подряпина. Такі є в кожному коридорі: від шафи, яку заносили, від чиєїсь валізи, від ключів у кишені. Він проходив повз неї роками й ніколи не помічав, отже, вона була тут завжди.

Нижче її перетинала коротка риска.