Колеса били рівно й глухо.
Він сидів біля вікна. За склом ішли поля, мокрі станції, темні лісосмуги. Час від часу потяг минав ліхтар, і по стелі пропливало світло, вихоплюючи верхню полицю, чужу валізу, мотузку, якою її перев’язали.
Жінка по той бік проходу тримала квиток двома пальцями. Чоловік біля дверей поклав свій на коліно й накрив долонею. Він теж опустив руку в кишеню. Папір був на місці, складений учетверо, трохи м’який на згинах.
Діставати його поки не було потреби.
Потяг спинився. З відчинених дверей потягло дощем, і він ще не встиг підняти голову, а вже знав, хто зараз увійде.
Вона пройшла вагоном, трохи піднявши плече, щоб розминутися з кимось. До скроні прилипло мокре пасмо. Вона сіла навпроти, підібрала полу чорного пальта, щоб не торкалася підлоги, й повернулася до вікна.
Він не привітався. Вітатися з нею як із попутницею було б дивно. Зазвичай вона сама підводила очі, торкалася його рукава, починала щось розповідати.
Він зачекав.
Вона дивилася у вікно.
На манжеті стирчала темна нитка. Колись він смикнув би за неї, а вона відвела б руку. Казала щоразу, що так він розпустить увесь шов. Тепер він тільки простежив, як нитка ворухнулася, коли вона поправила рукав.
У кінці вагона з’явився провідник. Ішов повільно, брав квитки, пробивав і повертав. Вона подала йому свій — новий, білий, ще з гострими згинами. Коли провідник пробив його, сховала в кишеню, не розгортаючи.
Він хотів запитати, до якої станції вона їде. Та провідник уже простягнув руку, і довелося діставати свій квиток.
Провідник розгорнув папір під лампою, глянув на дату й показав отвір посередині. Краї довкола нього давно пожовкли.
— Цей уже використаний.
Сказав без докору, наче повідомив, що надворі дощ. Повернув квиток і пішов далі.
Він розправив папір на коліні.
Назва станції. Вагон. Місце біля вікна. Дата.
Цю дату він знав. Тієї ночі вони їхали разом.
Глянув на номер над сидінням. Той самий. Вагон теж збігався. І квиток провідник повернув. Недійсний, напевно, забрав би. А цей уже використаний. Отже, хтось за ним їхав і доїхав. І їхав, між іншим, він сам. Якщо подумати спокійно, це був найнадійніший квиток у всьому вагоні.
Він склав його за старими згинами й повернув у кишеню.
Вона підвелася, щойно потяг почав сповільнюватися. Поправила пальто, зачекала, поки вагон перестане хитатися, й рушила до дверей. Він пішов слідом.
Біля виходу провідник простягнув руку поперек проходу.
— Вам не тут.
Вона вже ступила на перон. За її плечем було видно мокру лаву й ліхтар, під яким дощ здавався густішим.
Він витяг із кишені квиток. Провідник навіть не взяв його, тільки кивнув на рядок унизу.
— Ваша станція далі.
На папері стояла назва станції, де вони тоді вийшли разом. Був світанок. Вона розкрила парасольку ще на сходинці й мало не зачепила спицями двері. Він сміявся, забираючи в неї сумку.
За спиною хтось кашлянув. Люди чекали, поки він звільнить прохід.
Сперечатися при всіх було б негарно. Можна доїхати до своєї станції, пересісти на зустрічний і повернутися. Вона, мабуть, навіть не встигне далеко відійти. Треба тільки гукнути, щоб зачекала.
На пероні вона застібала пальто. Один ґудзик ніяк не потрапляв у петлю. Він знав, котрий. Його давно треба було перешити.
Провідник узявся за двері. Він схопив його за плече й потягнув убік.
Пальці зійшлися. Між ними лишилася товста складка сукна. Усередині нікого не було.
Двері зачинилися.
Він відпустив тканину. За склом вона йшла вздовж вагона, опустивши голову. Ґудзик так і залишився незастебнутий. Його тінь тяглася по перону слідом за нею. Коли темне підступило до її черевиків, вона трохи взяла вбік.
Він озирнувся на лампу. Мабуть, так падало світло.
Потяг рушив. Кілька секунд вона ще йшла поряд із вікном, потім відстала. Між ними ковзнув ліхтарний стовп. За ним промайнула порожня лава.
Він повернувся до свого місця. На сидінні навпроти темніла волога пляма від її пальта. Приклав до неї долоню. Оббивка була холодна. Квиток він досі тримав у другій руці.
Потяг ішов далі, до його станції.
Прокинувся від стукоту, частого, глухого, зовсім близького.
Серце.
Якийсь час лежав, притиснувши руку до грудей. За вікном сіріло.
На кухні він налив чаю. Помішав, залишив ложку в чашці й відніс її до кімнати. Переступив сіру смугу на підлозі, поставив чашку на стіл.
Її книжки стояли так, як вона їх розставила. Він вважав це питанням поваги. Вона ж для чогось поставила їх саме так. Навіть пил витирав обережно, щоб не зрушити корінців.
Книжку впізнав одразу. Вона читала її тієї ночі в потязі, під лампою, яка раз у раз блимала. Підносила сторінки ближче до світла й сердилася, коли він пропонував просто поспати.
Він витяг книжку. Вона розгорнулася сама.
Між сторінками лежав квиток.
Один.
Назва станції. Вагон. Місце біля вікна. Дата. Посередині отвір із пожовклими краями.
Номер місця був його.
Тоді вона тримала в книжці обидва квитки. Свій він загубив би ще до першої станції. Коли в проході з’являвся провідник, вона щоразу діставала їх, хоча перевірка вже минула.
— Ніхто не перевіряє квитки двічі, — сміявся він.
Вона глянула на нього поверх сторінки.
— Ти завжди думаєш, що тебе й так пустять.
Він повернувся до вікна. Надворі було темно. У склі видно було тільки їхні відображення й лампу між ними.
Тепер він перегорнув кілька сторінок. Потім решту, притримуючи книжку за корінець, щоб нічого не випало.
Другого квитка не було.
Він поклав книжку на стіл і взяв телефон. Увів назву її міста.
Нічний потяг. Вісімнадцять вільних місць.
Вибрав місце біля вікна й натиснув «Купити».
«Місце недоступне».
Він оновив сторінку. Вільних місць і далі було вісімнадцять.