Стрічка

Тієї ночі сон знову повернув її.

Цього разу вона з’явилася не сама.

Поруч стояла маленька дівчинка зі світлим волоссям і тримала її за руку. У косі біліла стрічка. Вузол майже розпустився, один кінець звисав до плеча.

Він бачив цю дитину вперше.

Дівчинка не ховалася за нею. Дивилася просто на нього.

Погляд був сухий і точний — такий, яким ставав його власний, коли треба було витримати й нічого не видати.

Дівчинка відпустила її руку, витягла стрічку з коси й поклала йому на долоню.

Потім повернулася спиною.

— Зав’яжи.

Він узяв обидва кінці. Волосся було м’яке й тепле. Пальці слухалися.

З першого разу вузол вийшов надто слабким. Він розв’язав його й спробував знову.

Цього разу стрічка трималася.

Дівчинка торкнулася коси, перевіряючи, тоді повернулася до нього.

Жінка весь цей час мовчала.

Тепер поклала руку дівчинці на плече.

— Подивись. Це твоя донька.

Слова стали між ними, як річ, яку він мав упізнати.

Він уже шукав перше дурне слово, за яким можна було сховатися.

Дівчинка взяла його за руку.

Стиснула коротко.

Надто міцно для дитячої долоні.

Слово не прийшло.

Вузол у її косі повільно розійшовся.

Стрічка зісковзнула з волосся.

Він нахилився, щоб підняти її, але до підлоги вона не долетіла.

Зникла.

Коли він випростався, дівчинка знову стояла біля неї.

Біла стрічка була зав’язана в косі.

Між ними вже проходили люди.

Вони з’являлися з темряви по одному: темні пальта, опущені обличчя, руки, сумки. Ніхто не дивився на нього. Ніхто не намагався заступити дорогу.

Але кожен наступний опинявся саме там, куди він хотів ступити.

Вона взяла дівчинку за руку.

Вони почали віддалятися.

Він рушив слідом.

Зробив крок ліворуч — перед ним з’явилося чуже плече. Спробував обійти справа — дорогу затулила жінка з темною валізою.

Він торкнувся її рукава.

Під тканиною не було руки.

Тільки тверда холодна поверхня.

Відсмикнув пальці.

Попереду майнуло світле волосся.

Потім стрічка.

Він проштовхнувся між двома постатями й устиг побачити, як дівчинка озирнулася.

Вона дивилася спокійно.

Наступна постать затулила її.

Стрічка мигнула востаннє.

Зникла.

У долоні ще тримався дитячий стиск.

Потім зник і він.

Він прокинувся зі стиснутою рукою.

Пальці розігнулися не одразу. На долоні лишилися чотири бліді півмісяці від власних нігтів.

Порожня долоня нічого не доводила.

Того ранку він уперше відкрив її шухляду.

Усередині лежали чек з аптеки, стара батарейка, ґудзик, дві свічки, аркуш із рецептом пирога.

І стрічка.

Він узяв її двома пальцями.

Пам’ять повернула не обличчя, а дощ.

Крамниця біля зупинки. Дрібна мряка висіла в повітрі. Вона стояла перед вітриною й дивилася на світлу стрічку довше, ніж дивляться на річ, яку не збираються купувати.

Він помітив.

Тоді ще помічав.

Купив стрічку дорогою назад.

Вона засміялася, перев’язала волосся стрічкою й увесь вечір удавала, ніби носить коштовну прикрасу. Проходячи повз дзеркало, трохи повертала голову, щоб краще її роздивитися.

Він забув.

Вона — ні.

Тепер стрічка лежала на його долоні. Світла, м’яка, майже невагома.

Він тримав її, поки тканина не зігрілася.

Потім поклав на підвіконня.

Ближче до скла.

До вечора він сидів за столом. Стрічка біліла на підвіконні. Вікно було зачинене.

Коли будинок змовк, із тиші пролунав рівний стукіт.

Тук-тук.

Тук-тук.

Він не поворухнувся.

Стук повторився.

Десь далеко рушив потяг.