Стрічка

Цього разу вона з’явилася не сама.

Поруч із нею стояла маленька дівчинка зі світлим волоссям. У косі була стрічка. Дівчинка спокійно трималася за її руку, не ховалася й дивилася просто на нього. Погляд у неї був сухий і точний — такий, яким ставав його власний, коли треба було витримати й нічого не видати.

Вона притиснула дитину ближче.

— Подивись. Це твоя донька.

Слова стали між ними й залишилися там.

Він хотів засміятися, відбутися жартом, але вдих обірвався. У грудях стало порожньо, ніби з-під ніг без попередження вибили підлогу.

Дівчинка зробила крок. Не до нього — ближче. Її пальці знайшли його долоню, стиснули коротко й точно, сильніше, ніж мала б дитяча рука, і відпустили. Він не встиг стиснути пальці у відповідь. Долоня так і лишилася розкритою.

Стиск лишився.

Вона нахилилася до дівчинки й щось прошепотіла. Та слухала серйозно, не кліпаючи, і міцніше перехопила її руку. За їхніми спинами заворушилися постаті: спершу одна, потім ще кілька. Темні обличчя спалахували й гасли. Вона з дівчинкою тихо відступили в той рух, майже без сліду.

Він рвонувся слідом.

Натовп не розступився. Він бився об чиїсь плечі, ловив кожен темний силует — і щоразу натрапляв не на неї. Світле волосся миготіло збоку й зникало раніше, ніж він устигав повернути голову. У долоні ще тримався дитячий стиск. Потім зник і він.

Він прокинувся. Кімната мовчала.

Пальці правої руки були зведені в кулак так щільно, що нили суглоби. Коли він розтиснув їх, на долоні лишилися чотири бліді півмісяці від власних нігтів. Він дивився на них кілька секунд.

Порожнеча в долоні нічого не доводила.

Він встав і пройшов повз стіл. Склянка стояла там само — повна, чиста. Пальці ще не розгиналися до кінця, і він провів ними по краю стола, ніби перевіряв, чи рука досі його слухається.

Після того сну він уперше відкрив її шухляду.

Він не шукав. Просто поклав пальці на ручку й потягнув. Шухляда сухо, з коротким тертям подалася на кілька сантиметрів. Усередині лежали чек з аптеки, стара батарейка, ґудзик, дві свічки, аркуш із рецептом пирога.

І стрічка.

Він узяв її двома пальцями.

Згадав крамницю біля зупинки й дрібний, як пил, дощ. Вона тоді зупинилася біля вітрини й дивилася на стрічку довше, ніж дивляться на річ, яку не збираються купувати. Він купив її дорогою назад. Просто тоді ще був день, у якому дрібниця могла врятувати вечір.

Вона засміялася й сказала, що такі речі дарують дівчаткам.

А він тоді просто кинув:

— Колись подаруємо таку нашій.

Вона не відповіла. Тільки усміхнулася й довго не знімала стрічки.

Тепер стрічка лежала на його долоні.

Він довго тримав її, поки тканина не зігрілася від руки. Потім підійшов до вікна й поклав на підвіконня, поруч зі склом.

Він не лягав і не вмикав світла. Просто сів за стіл. Час ішов повільно. За стіною хтось увімкнув воду, потім вимкнув. На вулиці завелася машина, погула й поїхала геть. Потім будинок завмер. Тільки десь поруч ледь чутно гудів холодильник.

Він сидів і дивився на вікно. Стрічка лежала абсолютно нерухомо. Склянка стояла поруч.

До вечора кімната втратила чіткість. Стілець, стіл, темна смуга біля дверей — усе злилося в суцільні сутінки. Тиша стала такою глибокою, що в ній осідало саме повітря.

Він усе ще сидів.

І тоді з цієї абсолютної тиші пролунав рівний стукіт.

Тук-тук.

Тук-тук.

Він не поворухнувся.

Стук повторився.

Десь далеко рушив потяг.