Того вечора він довго не міг заснути. Згадував, як вона розповідала про свій день. Зазвичай починала вже в темряві, коли він умощувався зручніше й заплющував очі. Часом вона вже сміялася, а він іще не знав із чого. Якщо він довго мовчав, вона знаходила під ковдрою його руку.
— Ти ще слухаєш?
Він легенько стискав її пальці, і вона говорила далі.
Таку відповідь він вважав навіть кращою за слова. Хіба можна зрозуміти неправильно, коли тобі у відповідь стискають руку? Щоправда, іноді він уже дрімав і пальці стискалися самі. Чи помічала вона різницю, він не знав. Уранці про таке не запитували.
Тепер він намагався пригадати хоча б одну з тих розмов до кінця. Згадувалися початки, її сміх, уривки чужих імен. Шум машин за відчиненим вікном поволі віддалявся.
Хтось знайшов його руку. Він легенько стиснув пальці, щоб вона говорила далі.
Долоня в його руці була дитяча.
Він глянув униз. Біля нього стояла дівчинка з білим волоссям. Кінець стрічки в її косі звисав до плеча.
А трохи далі стояла вона.
Він ніяково всміхнувся дитині.
— Подивись. Це твоя донька.
Усмішка лишилася на обличчі. Він відчував її й не міг прибрати.
Дівчинку він бачив уперше. Вдивлявся в її обличчя, шукав хоч якоїсь схожості. Хотів запитати, чия це дитина, хоча відповідь щойно почув.
Дівчинка відпустила його пальці й озирнулася на жінку. Та ледь помітно кивнула.
Він не чув запитання.
Опустився навпочіпки. Дівчинка витягла стрічку з коси й поклала йому на долоню. Тонкий край ковзнув між пальцями. Потім вона повернулася до нього спиною, підставивши косу.
Тканина ще була теплою від волосся. Він дивився на тонку шию над комірцем, на кілька коротких волосинок, що вибилися з коси, й боявся торкнутися шкіри холодними пальцями.
Перший вузол не тримався. Він почав знову й ненароком потягнув за волосся. Дівчинка сіпнула головою. Він послабив пальці, а вона трохи подалася назад, ближче до його рук.
Він підняв очі на жінку. Вона дивилася на них і не квапила.
Коли він нарешті зав’язав стрічку, дівчинка торкнулася коси й обернулася. Взяла його за руку. Стиснула коротко, надто міцно для дитячої долоні.
Він ще мить притримав її пальці. Дівчинка зачекала, поки відпустить, і повернулася до жінки. Та взяла її за руку. Відходячи, дівчинка високо підняла ногу й переступила його тінь, наче калюжу. Жінка зробила те саме.
Він підвівся й ступив слідом. У косі вже розходився вузол. Білий кінець ковзнув на плече, зачепився на мить за рукав. Стрічка зісковзнула й, повільно обертаючись, полетіла вниз.
Він устиг підставити долоню.
Пальці схопили повітря.
Ще трохи він стояв нахилившись, шукаючи стрічку біля дитячих ніг. На темній підлозі нічого не було.
Між ними пройшов чоловік у пальті й на мить затулив обох. За ним — ще хтось із сумкою в руці. Довелося відступити, даючи людям дорогу. Вона нікуди не дінеться, он же її плече.
Коли він знову побачив їх обох, вони вже відходили.
Він рушив за ними. Люди йшли неквапно, поправляли коміри, перехоплювали сумки, чемно поступалися одне одному місцем. Він торкнувся чийогось ліктя. Чоловік одразу посунувся, та у вільний прохід уже ступав хтось інший.
Поруч пройшли двоє. Один нахилився до другого, щось промовив. Той усміхнувся. Жодного голосу не було чути. Зовсім близько ступали черевики, він бачив, як підошви торкаються підлоги, і тільки тепер помітив, що не чує кроків.
Не чув і власних.
У просвіті між плечима майнуло біле волосся. Дівчинка озирнулася. Жінка вела її далі за руку, а вона все дивилася на нього. Спокійно, без жодного подиву. Так дивляться, коли треба витримати й нічого не видати.
Він знав цей погляд. Бачив його щоранку в дзеркалі.
Чуже плече затулило дитяче обличчя. Над темним рукавом іще раз майнуло біле волосся й зникло. Він чекав, що побачить її знову.
Люди все йшли.
Прокинувся зі стиснутим кулаком. Пальці боліли. Розігнув їх по одному. На долоні лишилися чотири півмісяці від нігтів.
Стрічку він бачив і раніше. Сон уже плутався в пам’яті, а в цьому він чомусь був дедалі певніший. Довго лежав, перебираючи знайомі місця, аж поки згадав, куди вона складала свої дрібниці.
Її шухляду він не відкривав відтоді, як залишився сам. Досі не було потреби. Свої речі він тримав в інших місцях, і такого пояснення вистачало, поки не довелося взятися за ручку.
Шухляда заїла на півдорозі. Коли він потягнув сильніше, всередині щось перекотилося. Стара батарейка, ґудзик, кілька складених докупи чеків з однієї аптеки за різні місяці. З-під аркуша з рецептом пирога виступав світлий край.
Він відсунув папір і витяг стрічку. Вона лягла на долоню кількома нерівними згинами.
Згадав крамницю біля зупинки.
Мрячило. Уздовж бордюру текла вода. Вона переступила струмок і затрималася біля вітрини. Він пройшов іще кілька кроків, перш ніж помітив, що йде сам.
Коли озирнувся, вона все ще стояла перед вітриною. Плече пальта вже потемніло від дощу. Він простежив за її поглядом. Нічого не сказав.
Купив стрічку дорогою назад.
Вона засміялася, коли він простягнув їй маленький пакунок. Витягла стрічку й відразу підійшла до дзеркала. Підняла волосся обома руками, затиснувши тканину між зубами. Щось він їй сказав, і вона знову засміялася, не випускаючи стрічки.
Увесь вечір, проходячи повз дзеркало, вона трохи повертала голову. Йому з кімнати було це видно. Раз вона впіймала його погляд у відображенні й усміхнулася.
Тепер він ледь не покликав її — показати, що знайшов.
Підняв голову. Перед ним була стіна. Висунута шухляда впиралася йому в живіт. На бортику загнувся край паперу.
На стрічці збереглися згини від давнього вузла. Він розправив тканину, провів по ній великим пальцем. Щойно послабив натяг, згини проступили знову.
Він склав стрічку за ними, просто щоб побачити, як вона лежала колись.