Наступної ночі все почалося так само. Він побачив її й усміхнувся, ще не встигнувши озирнутися.
Вона стояла за кілька кроків. Таке світло бувало в їхній кімнаті перед дощем, коли обличчя ще добре видно, а в кутках уже сутеніє. Самої кімнати він не бачив. Хотілося сказати щось просте, майже недбале — «ось і ти», — наче вони ненадовго розминулися й тепер можна продовжити звичайний вечір.
Але вона чекала. Мабуть, уже про щось запитала, поки його тут не було. Чи поки він не слухав. Перепитати після такого довгого мовчання було ніяково, і він вдивлявся в її обличчя, сподіваючись пригадати запитання.
— Не залишай мене в тиші.
Голос пролунав біля самого вуха. Її губи не ворухнулися.
Він одразу відповів, що не залишить. Почув себе виразно, до останнього звуку, й навіть здивувався, як легко це сказалося. Вона трохи нахилила голову, дослухаючись. Він повторив. Чого ж вона ще чекає?
Спробував вимовити повільніше. Цього разу почув усю відповідь, ще не встигнувши розтулити рота.
Він ступив ближче й простягнув руку.
Долоня вперлася в скло.
Вона приклала руку з другого боку, і під її пальцями скло ледь помутніло. Він притиснув свою долоню навпроти. Колись вони отак порівнювали долоні, хоча обоє й без того знали, чия більша. Він і тепер чекав знайомого тепла. Від скла вже німіли кінчики пальців.
Вона не всміхалася.
Тільки тоді він помітив свою тінь. Вона пройшла під склом і лежала по той бік. Жінка стояла в ній по щиколотки, як у холодній воді. Біля його ніг підлога була світла.
Праворуч виднівся край скла. Він мало не засміявся з полегшення. Треба було лише обійти. Обійшов, став на її місце. На склі ще тримався слід її долоні.
Він підняв голову. Вона стояла там, звідки він щойно пішов. Він не бачив, щоб вона рухалася. Між ними знову було скло, а тінь і далі лежала в неї під ногами.
Він відступив і вдарив плечем у скло. Біль різко віддав у руку. Звуку не було. Тільки тінь сіпнулася біля її ніг, і жінка обережно ступила назад, на світле. Долоню ще тримала піднятою, хоча пальці вже не торкалися скла.
Він дивився тільки на її обличчя.
І вдарив удруге.
Тінь метнулася до неї. Жінка відступила на крок, потім іще на один. Там зупинилася. Тепер обоє стояли нерухомо, а відстань між ними все росла.
Він уже відвів плече для третього удару. Постояв так, тоді підійшов упритул і знову притиснув долоню до скла. Хотілося ще раз побачити її пальці навпроти своїх. Тінь поволі вляглася. Жінка стояла далі, за її краєм.
Її рука опустилася. Вона дивилася на нього так, як дивляться на двері, які вже не відчиняться.
Обличчя губилося в сутінку. Він нахилився ближче, затулив долонями світло біля очей, як затуляють, коли заглядають із вулиці в темну кімнату. За склом нікого не було. Поступово проступило його власне обличчя. Долоні біля скронь. Відкритий рот.
Він ударив у відбиття кулаком.
Скло нарешті озвалося.
Уранці він прокинувся від власного голосу. Лежав із піднятою рукою й вимовляв її ім’я. Розплющив очі й вимовив ще раз, чітко, трохи надто голосно для порожньої кімнати.
Поволі опустив руку й сів на краю ліжка. Тепер слів вистачало. Передусім хотілося пояснити їй, що він відповів одразу, ще там, коли вона нахилила до нього голову. Він же навіть пам’ятав, яким голосом це сказав.
Узяв телефон, знайшов її ім’я. Палець зупинився над кнопкою виклику.
Якщо вона не візьме слухавки, він потім цілий день гадатиме, чи чула вона дзвінок. Якщо чужий голос скаже, що номер не обслуговується, цього вже не скасуєш. А якщо вона відповість? Її звичайне «алло» він уявив собі легко. Далі знову була його черга.
Поки він не натискав, усі три можливості лежали в телефоні однаково цілі, як квитки, яких іще ніхто не пробив.
Екран згас. У темному склі проступило його обличчя. Він поклав телефон екраном донизу й підійшов до вікна.
Ручка не піддалася з першого разу. Він стиснув її дужче, і рама зрушила. До кімнати ввійшло холодне повітря, а з ним шум машини, дзенькіт пляшок у дворі, уривок чужої розмови. Унизу чоловік ніс пакет із хлібом. Біля під’їзду жінка застібала дитині куртку.
І тут він згадав, як одного разу спитав, що вона там щоранку виглядає.
— Та перевіряю, чи світ на місці.
Світ був на місці. Говорив без зусиль, голосно, про все одразу.
Вікно він так і не зачинив.