Скло

Наступної ночі все почалося так само. Він побачив її й усміхнувся, навіть не озирнувшись довкола.

Вона стояла за кілька кроків. Світло було таке, як у їхній кімнаті перед дощем: обличчя ще добре видно, а в кутках уже сутеніє. Самої кімнати він не бачив, але це не мало значення. Вона була тут. Хотілося сказати щось просте, майже недбале — «ось і ти», — наче вони ненадовго розминулися й тепер можна продовжити звичайний вечір.

Але вона чекала, і він відразу зрозумів, що розмова вже почалася. Вона про щось запитала, поки його тут не було, чи поки він не слухав. Перепитати було б найпростіше, та після такого довгого мовчання це здавалося майже образливим, тож він шукав відповідь у її обличчі.

— Не залишай мене в тиші.

Голос пролунав біля самого вуха. Її губи не ворухнулися.

Він відповів одразу: не залишить. Почув себе виразно, до останнього звуку, й навіть здивувався, як легко це сказалося. Вона трохи нахилила голову, прислухаючись. Він повторив. Її погляд не змінився.

Спершу майнуло нетерпіння: він же відповів, чого вона ще чекає? Тоді він спробував вимовити слова повільніше й помітив, що не чує їх у просторі між ними. Вони звучали тільки всередині, так близько й переконливо, що досі здавалися сказаними.

Він ступив ближче й простягнув руку.

Долоня вперлася в скло.

Щойно між ними нічого не було, принаймні він нічого не бачив. Вона приклала руку з іншого боку, і під її пальцями скло ледь помутніло. Він притиснув свою долоню навпроти. Так уже було колись: прикласти руки, порівняти пальці, посміятися з якоїсь дрібниці. Тіло пам'ятало, що після такого дотику має стати тепло, і він чекав цього тепла й тепер, хоча від скла німіли кінчики пальців.

Вона не всміхалася.

Тоді він помітив тінь.

Його тінь лежала не з його боку. Вона проходила під склом там, де воно сходилося з підлогою, так, ніби скла не було, і тяглася по той бік, до її ніг. Жінка стояла в ній по щиколотки, як стоять у холодній воді, і не опускала очей.

По цей бік, біля нього, підлога була світла й рівна.

Праворуч виднівся край скла. Він мало не засміявся з полегшення: треба було лише обійти. Він обійшов і опинився на її місці. На поверхні ще тримався слід долоні. Він підняв голову.

Вона стояла там, звідки він щойно пішов. Скло знову було між ними, і його тінь знову лежала в неї під ногами, так, наче весь цей час тінь належала їй, а не йому.

Він не бачив, щоб вона рухалася.

Край залишався за плечем. Вона вже підняла руку навпроти його долоні.

Він відступив і вдарив плечем.

Біль був звичайний, знайомий, різко віддав у руку. Звуку не було. Тільки біля її ніг темне коротко сіпнулося, як сіпається людина від гучного слова.

Вона ступила назад.

Не відсахнулася й не змінилася в обличчі. Просто вийшла з темного на світле, обережно, як виходять із калюжі, і знову підвела на нього погляд. Долоня залишалася піднятою, але вже не торкалася скла.

Він дивився тільки на її обличчя. І вдарив удруге.

Тінь метнулася по той бік довгим темним язиком, і жінка знову відступила, на крок, потім на два, ніби не хотіла, щоб темне торкнулося краю її одягу. Там і зупинилася.

Вона стояла нерухомо. Він теж. А відстань між ними все одно росла, повільно, як відступає вода під час відпливу, коли ніхто не бачить, щоб вона рухалася.

До третього удару він уже приготувався.

І спинився.

Хотілося повернути хоча б ті кілька кроків, які щойно зникли. Хоча б знову бачити її пальці навпроти своїх. Він притиснув долоню до скла й чекав. Тінь по той бік повільно вляглася й тепер лежала порожня. У ній нікого не було.

Її рука опустилася. Вона дивилася на нього не сердито й не благально. Так дивляться на двері, які вже не відчиняться.

Обличчя поступово губилося в сутінку. Він нахилився ближче, затулив долонями світло біля очей, так заглядають із вулиці в темну кімнату, де мав хтось залишитися.

За склом нікого не було.

Зате проступало інше обличчя. Його власне. Ті самі долоні біля скронь. Той самий відкритий рот, з якого вона так і не почула жодного слова.

Він ударив у відбиття кулаком.

Скло нарешті озвалося.

Уранці він прокинувся від власного голосу. Лежав із піднятою рукою й вимовляв її ім'я, і вимовив ще раз, уже прокинувшись, чітко, трохи надто голосно для порожньої кімнати. Поволі опустив руку й сів на краю ліжка.

Тепер він міг говорити. Навіть хотілося сказати вголос усе, що не вдалося там: пояснити, що він відповідав, що намагався дістатися до неї. Наче все ще можна залагодити, якщо тільки вона почує, як усе було з його боку.

Він узяв телефон і знайшов її ім'я. Палець зупинився над кнопкою виклику. Він розумів, що дзвінок може закінчитися трьома способами, і жоден не годився. Якщо вона не відповість, це означатиме одне. Якщо механічний голос скаже, що номер не обслуговується, це означатиме інше, і скасувати це вже не вдасться. А якщо відповість, доведеться говорити, і він не мав жодної певності, що цього разу слова вийдуть назовні, а не залишаться там, де завжди звучали так переконливо. Поки він не натискав, усі три можливості лежали в телефоні однаково цілі, як квитки, яких іще ніхто не пробив.