Скло

Вона з’явилася без дверей і без кроків.

Просто стояла перед ним у темряві.

Він упізнав ледь опущений кутик губ і втому в очах, яку колись приймав за поганий настрій.

Спочатку між ними нічого не було.

— Не залишай мене в тиші, — сказала вона.

Він розтулив рот.

Хоч би її ім’я. Хоч би коротке: «Я тут».

Звуку не було.

Вона чекала.

Він зробив крок і простягнув руку.

Долоня вдарилася об скло.

Тільки тепер воно з’явилося: холодне, гладке, майже невидиме. Її обличчя було зовсім близько, але голос уже здавався далеким.

Вона підняла руку й приклала долоню з іншого боку.

Він притиснув свою навпроти.

Між їхніми пальцями залишалося кілька міліметрів скла. Цього вистачило, щоб не відчути тепла.

Він провів долонею вбік, шукаючи край. Холодна поверхня тягнулася за рукою. Зробив крок ліворуч.

Вона не рушила.

І все одно залишилася навпроти.

Він пішов далі. Скло не закінчувалося. Її долоня весь час була перед його долонею, хоча сама вона стояла нерухомо.

Він повернувся на колишнє місце.

Ударив по склу плечем.

Звуку не було.

Зате між її рукою й поверхнею з’явився вузький проміжок.

Він ударив ще раз.

Проміжок став ширшим.

Вона не відступала. Просто після кожного удару опинялася трохи далі.

Він завмер.

Її долоня повільно опустилася.

Хотів сказати: зачекай.

Губи ворухнулися.

Нічого.

Темрява почала забирати її знизу. Спершу зникли руки, потім плечі. Обличчя ще трималося у світлі.

Вона дивилася не сердито й не благально.

Так дивляться на двері, які більше не відчиняться.

Він притиснув до скла обидві долоні.

Її очі згасли останніми.

Скло залишилося.

Він ударив по ньому кулаком.

Цього разу воно озвалося.

Коротко.

Чисто.

Вона вже зникла.

Він прокинувся з піднятою рукою.

Кулак був стиснутий. Кілька секунд він не міг розігнути пальці.

У кімнаті сірів ранок.

Віконна шибка була чиста. Ні сліду долоні. Ні тріщини.

Він підвівся, налив води й випив кількома ковтками. Склянка тихо стукнула об стіл.

За стіною ввімкнули кран. Унизу грюкнули під’їзні двері. На вулиці коротко засміялися.

Світ говорив без зусиль.

Він підійшов до вікна й узявся за ручку.

Вона не піддалася.

Він стиснув сильніше й потягнув.

Рама здригнулася. Щось сухо тріснуло в дереві. Вікно відчинилося.

До кімнати ввійшло холодне повітря. Разом із ним — шум машини, дзенькіт пляшок у дворі, уривок чужої розмови.

Колись вона відчиняла вікно щоранку. Ставила лікті на підвіконня, схилялася до повітря. Волосся падало їй на щоку, і вона здувала його коротко, сердито.

— Не дивись так. Я просто перевіряю, чи світ на місці.

Він тоді сміявся.

Тепер стояв на її місці.

У дворі чоловік ніс пакет із хлібом. Біля під’їзду жінка застібала дитині куртку. На дорозі блимнув поворотник і згас.

Світ був на місці.

До вечора вікно лишалося відчиненим. Кімната поволі холола. Телефон лежав на столі екраном донизу. Холодильник гудів тихо й настирливо.

Його рука лежала поруч — розкрита, долонею догори.

Пальці раптом зігнулися.

Наче їх стиснула чиясь маленька рука.

Він підняв голову.

Нікого.

Коли знову подивився на долоню, вона була порожня.