Скло

Вона з’являлася без дверей і без кроків. Між ними одразу стояло скло — холодне, гладке, майже невидиме. На ньому тримався теплий туман її подиху. Вона була по той бік. Та сама: з тим самим кутом усмішки, з тією самою паузою перед словами, з тією втомою в очах, яку він колись називав настроєм.

Вона підійшла ближче, і він смикнувся першим. Долоня з силою вдарила по шибці, пальці марно ковзнули по крижаній поверхні. Туман лишився там, за склом. Він провів рукою ще раз, повільніше, і відчув під шкірою тільки глухий, непробивний холод.

Марно.

— Не залишай мене в тиші, — сказала вона.

Він відкрив рот. Мав відповісти. Хоч би її ім’ям. Хоч би одним коротким: “Я тут”. Але горло зімкнулося раніше, ніж народився звук. На склі з його боку лишилася тільки нова пляма подиху.

Він навалився на перешкоду всією вагою. Пальці шкребли по гладкому, плече до болю вперлося в холод. Скло навіть не здригнулося. Не тріснуло. Не дало жодного звуку.

Вона повільно відступила в темряву. Спершу розчинилися руки, потім плечі. Очі трималися найдовше — темні, втомлені. Потім зникли й вони. Скло розчинилося. Холод лишився.

Він прокинувся й кілька секунд лежав нерухомо, слухаючи кімнату.

Нічого.

Ранок сірів за вікном. На шибці не було ні сліду долоні, ні туману від подиху, ні найменшого знаку. Він підвівся, ступив на прохолодну підлогу й підійшов до стола.

На столі стояла чашка. Ложка лишалася в ній, трохи навскіс, відкидаючи на скатертину довгу тонку тінь. Поруч були пляшка з водою і чиста склянка. Він налив води. Струмінь ударив у дно різко й лунко, але звук одразу помер у стінах. Він підніс склянку до рота — і завмер.

На склі лишився його подих.

Коротка туманна пляма.

Він дуже обережно поставив склянку назад на стіл. Вода навіть не сколихнулася.

За стіною хтось увімкнув воду. Десь унизу грюкнули під’їзні двері. На вулиці хтось засміявся, і сміх швидко віддалився.

Він відійшов від стола й зупинився біля вікна. Колись вона вранці відчиняла його першою. Ставила лікті на підвіконня, нахилялася надвір і довго мовчала. Волосся падало їй на щоку, і вона здувала його коротко, сердито, не повертаючи голови.

— Не дивись так, — казала вона. — Я просто перевіряю, чи світ на місці.

Він тоді сміявся.

Тепер вікно було зачинене.

До вечора кімната посіріла. Стілець, чашка, склянка, темна смуга біля дверей — усе поволі втрачало чіткість і зливалося в суцільні сутінки. Він увімкнув світло. Жовта лампа різко вихопила з напівтемряви порожній стілець і край стола. Він дивився на них кілька секунд, потім вимкнув.

Обриси знову стерлися.

Він клацнув вимикачем ще раз. Світло лягло на порожню стільницю, але більше нічого не змінилося.

Він не роздягався й не стелив ліжко. Пройшов повз нього, сів за стіл і дістав телефон. Поклав перед собою екраном донизу. Пластик коротко й глухо стукнув по дереву.

Час ішов повільно й важко. За стіною стихла вода. У під’їзді востаннє грюкнули двері. Потім і будинок змовк. Тільки десь поруч ледь чутно гудів холодильник.

Він не хотів засинати.

Склянка стояла біля його руки — повна, чиста, без жодної плями.

Коли голова впала на груди, він усе ще сидів за столом.