11

Після доброго сну день минав легше. Плечі не так скрипіли, слова знаходилися швидше, а злість відступала хоча б на крок.
Про сни інколи мовчать. Бо скажеш уголос — і воно розсиплеться.
Вона стояла біля вікна й чекала.
У снах у неї була проста звичка: мовчки чекати, поки він підійде, обійме, торкнеться. І тільки тоді вона починала співати.
Він ніколи не пам’ятав тієї пісні після пробудження — ні слова, ні мотиву. Лишалося тільки відчуття: там було щось добре, таке, що не вимовиш, аби не злякати.
Він обіймав її, і вони дивилися вгору — ніби в політ: без дороги, без карти, без жодних «потім». Лише синява й вони двоє.
Вона тягнула його в небо. Земля внизу тихішала, віддалялася. Повітря холоднішало — і від того їхнє тепло відчувалося ще точніше.
Він тримав її за руку так, наче це і є відповідь.
Цього разу — без завмирання. Без втечі. Без того, щоб бути «не тут».
Вона показувала зорі — і зорі мінялися на хмари. Її дотики лишали на синяві тонкий слід.
Він бачив, як вона сміється, але не чув сміху.
У добрих снах сміх тихіший за серце.
Вони мовчали — і цього вистачало.
І в якийсь момент йому здалося: отак і мало би бути. Без пояснень. Без виправдань. Без того, що тягне вниз.
Вона притулилася щокою до його плеча і прошепотіла щось буденне, просте.
Від цього ставало ще тепліше.
І тоді він відчув: навіть добрий сон має страх. Не в тому, що буде погано. А в тому, що прокинешся.
Він глянув на її руки й помітив на пальцях ледь видимий слід — світлий, майже невагомий. Наче навіть щастя лишає опік, якщо тримати його надто міцно.
Він хотів сказати їй:
— Залишайся.
Але не сказав.
Не тому, що не міг.
А тому, що у добрих снах зайве слово інколи стає голкою.
Після цього вже не хотілося снів. Хотілося зберегти її там, де вона ще усміхається і не зникає.
Не ворушити цю мить — як жарину в долонях.
Не для того, щоб зігрітися.
А щоб не загасити.