10

Інколи настає тиша.

Не та, що після сварки. І не та, що в полі. А та, коли людина спить і нічого не пам’ятає. Коли ніч проходить повз, не зачіпаючи. І дивна річ: ти не радієш. Ти ловиш себе на чеканні — ніби без снів залишаєшся без доказу, що всередині ще щось живе.

А потім вони повертаються.

Він ішов дорогою, і поруч була вона.

Вона тримала його за руку й мовчала. Мовчав і він. У снах мовчання важить більше за слова і часом болить сильніше за крик.

Шлях тягнувся вперто, як підйом, що не закінчується. То підіймав, то раптово провалював униз. І щоразу під правою ногою земля давала короткий порожній “хрусь”, ніби під тонкою кіркою — пустка. Крок ламається, але ти все одно йдеш.

Вона усміхалася й дивилася йому прямо в очі.

І в її очах була пустота. Не темрява і не злість. Прозоре ніщо — як вода без дна. У зіницях не було відблиску, ніби світло до неї не доходило.

Він не питав, що не так. Тут питання гірше за відповідь. Назвати “не так” — означає торкнутися того, що тримає сон цілим. Торкнешся — і він трісне.

Вона йшла поруч і усміхалася, як завжди.

А дорога ставала довшою.

Він озирнувся — і не побачив початку. Не було сліду, повороту, місця, звідки вони вийшли. Початку не було. Був тільки цей рух.

Назустріч бігла дівчинка.

Наче зустрічала їх обох. Сміялася дзвінко, і сміх звучав занадто близько, хоч вона ще не добігла. Від того хололо під ребрами.

Потім з’явилися тіні.

Вони ковзали туди-сюди, як дим. Не мали облич, але мали присутність. Ішли поруч, не торкаючись — та від їхнього руху холод підіймався по шкірі, наче хтось дихав у спину.

Разом із ними її силует почав розмиватися: не зникати — втрачати вагу.

Він стиснув її руку.

Пальці звело. Нігті вп’ялися в шкіру. Він тримав так, наче сила в руках могла замінити те, чого не вистачає всередині.

І відчув, як тепло відходить.

Наче вода з розбитої чашки: тихо і невідворотно. У долоні легшало. Спершу зовсім трохи, потім помітно — аж поки не стало страшно: там лишалося не тіло, а повітря.

Рука лишилася.

Вони зникли.

Тіні — ні.