Тінь слова

10

Холод тримався довше за сон. Коли сни не приходили, день не легшав — він глухнув. Ночі були порожні. І це було гірше за жахіття: у порожнечі немає за що вчепитися.

А потім, без попередження, під ногами з’явилася дорога. Наче її поклали просто перед кроком.

Вона йшла поруч і тримала його за руку. Мовчала. Тут не важили слова — важив тільки рух.

Шлях тягнувся вперто, як підйом без кінця. То піднімався, то раптово провалювався вниз. Під підошвою сухо хрустіло — земля ламалася під тонкою кіркою, ніби під нею давно вже була порожнеча.

Він озирнувся й не побачив початку. Ні сліду. Ні повороту. Було тільки одне: йди.

Вона усміхнулася й подивилася прямо в очі. У її очах не було дна. Світло до них більше не доходило.

І раптом її пальці коротко стиснули його руку.

Чужо.

Усмішка лишилася та сама. Хватка стала іншою.

Назустріч бігла дівчинка. Сміялася дзвінко, і цей сміх ударив у вуха ще до того, як вона наблизилася. Навколо миготіло світло, ніби хтось гортав кадри занадто швидко. Обличчя розмивалося, зате волосся світилося чітко — світле до білого.

По краях дороги згусли тіні. Вони ковзали поруч, як дим, і мали одну звичку: йти слідом. Не торкатися — тільки забирати повітря.

Разом із ними вона почала блякнути. Ніби з неї знімали світло шар за шаром. Вона ще тримала його руку, але вже ніби нічого не важила.

І тоді він побачив найгірше.

Її тінь відліпилася.

Спершу відставала на півкроку. Потім вирівнялася. Потім пішла своїм ходом — уже не як тінь, а як окрема воля.

Дівчинка добігла. Простягнула руки так, як біжать до свого.

У ньому народився рух: підхопити, притиснути, не відпустити.

Та долоні не зустрілися.

Вона пройшла крізь нього легше за повітря.

Сміх урвався, ніби його вимкнули.

На дорозі лишився тільки його крок. І той самий сухий хрускіт.

Він стиснув її руку сильніше.