9

У сні його не кличуть по імені. І це найчесніше.

У його ночах живуть тіні. Вони приходять першими, як запах грози: ще не сталося нічого, а ти вже знаєш.

Вона приходить разом із ними.

Цього разу сон був надто ясний. Світло блищало, як у лікарні, різало очі й не лишало напівтіні. Усе мало надто чіткі краї, ніби реальність хтось перетягнув тугіше, ніж треба.

Вона стояла біля порогу.

Не заходила. Стояла так, ніби за поріг їй не можна. Ніби там, де він, інші правила. Вона кликала поглядом — тихо й уперто, як кличуть того, кого чекали довго, а дочекалися запізно.

Він упізнав її не очима. Повітрям. Тим, як простір біля неї холоне.

На ній була жовта сукня. У руці — троянда.

По пальцях текло червоне. Троянда в’янула просто в долоні, тримаючись за останнє тепло і програючи.

— Відпусти, — сказав він. — Тобі боляче.

Вона усміхнулася. Усмішка була тиха, як лезо.

— Забери троянду. Це ти мені дав.

Червоне потемніло враз. Наче зсередини проступила смола — витіснила кров і зробила її чужою. По пальцях поповзло чорне, густе й липке. Воно тяглося ниткою і пахло паленим.

Він потягнувся — і не зміг.

Відстані вже не було.

Вона підійшла й притулилася до нього так, як притуляються в останню мить, коли вже не рятуються, а прощаються. Він відчув її запах, тепло губ, і як темне пасмо торкнулося шкіри біля скроні — ніби востаннє.

Потім стало холодно.

Чорне повільно обліпило його руки — без поспіху, як щось давнє й своє. Він упізнав цей холод раніше, ніж зрозумів. Наче шкіра пам’ятає краще за голову.

Воно не було її.

Воно було в ньому.

Вона прошепотіла:

— Ти холодний. Ти не грієш мене.

І зникла. Тихо. Без сліду. Як вимкнене світло.

Лишився поріг.

Лишилися руки.

І липкий холод, який не змивається водою.