9

Він увійшов у світло раніше, ніж устиг зрозуміти, що це сон. Воно було біле, безтінне, майже лікарняне, і під ним не було де сховатися. Вона стояла біля порогу й не заходила. На ній була жовта сукня. У руці вона тримала троянду, і червоне повільно збиралося на її пальцях, тоді як пелюстки в’яли просто в долоні, одна за одною. Він упізнав її не очима — шкірою. Поруч із нею повітря рідшало.

— Досить… — прошепотів він. — Тобі боляче.

Він хотів зробити крок, але не зробив. Тіло впізнало межу раніше за думку. У роті лишилася сухість. Вона усміхнулася тонко й спокійно, ніби вже все вирішила без нього, і простягнула троянду.

— Забери. Це твоє.

Він потягнувся. Щойно пальці торкнулися стебла, холод увійшов у руку одразу, без попередження. Червоне на її шкірі потемніло, і по пальцях поповзло чорне — густе, липке. Він мав відсмикнути руку, але не відсмикнув. Навпаки, стиснув стебло сильніше й відчув, як із долоні повільно виходить тепло, ніби з нього тихо й без поспіху виймали щось живе.

Тоді вона зробила крок, і поріг не скрипнув — просто пропустив. Підійшла впритул і притулилася до нього не так, як обіймають, а так, як торкаються в останню мить, коли ще можна встигнути, але вже не можна повернути. Її тепло було зовсім близько, однак не доходило. Між ними лишалася межа, і саме в цій малій, майже непомітній відстані було більше холоду, ніж у всьому світлі навколо. Чорне перейшло на його руки повільно, без поспіху, увійшло під шкіру й лишилося там. Вона підвела голову й прошепотіла майже самим подихом:

— Ти холодний.

Після цього вона зникла. Тихо, без сліду, як зникає дихання на морозі. Поріг залишився чистий. Світло не змінилося. У пальцях у нього лишилося тільки стебло і холод. Коли він розтиснув руку, на долоні не було ні пелюстки, ні червоного. Лише липке відчуття, яке не змивається водою.