8

Після жахів серце ще довго не вірить ранку. Ніби ніч не минула — лише відступила вбік і стоїть поруч.

Цього разу вони сиділи за столом.

Вона — навпроти.

Світло било згори, біле, різке, майже лікарняне. Під ним усе ставало меншим: обличчя, рухи, слова. Тінь від її пальців лежала на скатертині занадто рівно, ніби й темрява тут знала своє місце. Під столом чорніло щільніше, ніж мало б.

Він кричав.

Власний голос чувся йому чимось окремим, грубим, таким, що вирвалося раніше за зміст. Вона плакала й повторювала одне й те саме, збиваючись на вдихах:

— Не треба… прошу… не треба…

Він спробував щось сказати.

Назовні вийшов тільки хрип.

Світло моргнуло.

Ледь-ледь. На один подих.

Тінь від її пальців зсунулася по скатертині на сантиметр. Неправильно.

І плач урвався.

Сльози ще блищали на обличчі, але звуку вже не було. Вона дивилася крізь нього. Рівно. Ніби в кімнаті щось змінилося раніше, ніж він устиг це помітити.

Потім світло повернулося.

І вона теж повернулася — здригнулася, ніби її знову вкинули в тіло, і сльози знову стали сльозами. Підвелася й відступила, поки спиною не вперлася в стіну. Долоні притисла до грудей.

Стілець шарпнувся назад із коротким сухим звуком.

У цій кімнаті він раптом був не один із нею.

Хтось іще давно вже був тут.

Сидів тихо.

Чекав.

— Будь ласка… — сказала вона зовсім тихо. — Не треба…

Він потягнувся до неї — і в руках стало порожньо. Наче сама близькість відсахнулася й не дала доторкнутися.

Тоді він почув під столом шурхіт.

Тихий. Легкий. Не випадковий.

Він нахилився.

Під столом, притиснувши коліна до грудей, сиділа дівчинка зі світлим волоссям. Маленька, нерухома. Погляд — прямий, сухий, без страху. Вона повільно підняла руку й притиснула палець до губ.

Тихо.

Він моргнув.

Під столом уже нікого не було.

Тільки темрява під стільницею.

Вранці він проходив повз кухонний стіл.

На мить виразно відчув, що під ним хтось сидить.

Він не став перевіряти.