8

Сни бувають різні.

Коли сняться жахи, люди заспокоюють себе простим: “не здійсниться”. Наче страх уміє читати розклад. А потім прокидаєшся і ловиш себе на тому, що серце ще не вірить ранку.

Того разу він сидів за столом.

Вона була навпроти.

Він кричав на неї, а вона плакала й повторювала одне й те саме, збиваючись на вдихах — так повторюють тоді, коли вже не вмієш захищатися словами:

— Не треба… прошу… не треба…

І раптом він зрозумів: вона не чує змісту. Вона здригалася тільки від звуку — ніби голос бив по ній тілом. Між ними стояло щось прозоре й товсте. Як скло, поставлене просто в повітрі. Він бачив її сльози, бачив, як тремтять вії, а голос доходив до неї глухо, як крізь воду.

Вона підносила руки до обличчя не ховаючись — рятуючись. Пальці тремтіли. Вона дивилася на нього уривками, як дивляться на вогонь: не тому, що хочеш, а тому, що не можеш не бачити.

У ньому підіймалося темне й гаряче. Щелепа зціпилася так, що заболіла скроня. Кулаки налилися тупим, німим болем. І він не міг зупинити це всередині.

Він хотів сказати: “досить”.

Рот відкрився.

Вийшло тільки повітря.

І сцена поїхала далі, ніби його “досить” тут нічого не важило.

Вона підвелася й відступила. Вп’ялася спиною в стіну, наче стіна могла захистити. Долоні притиснула до грудей — ніби там було щось, що ще можна втримати.

Він підвівся слідом.

Не обійняти.

Догнати.

Довести.

Перемогти.

Подих став важкий, тваринний. У ньому працювало щось старе, тупе, голодне.

Це було його.

— Будь ласка… — сказала вона зовсім тихо, майже без голосу. — Не треба…

Вона зібралася вся в себе, як у ковдру. Благала його піти.

І від того благання в ньому щось зірвалося ще дужче — ніби його підштовхнули зсередини.

Вона зробила крок убік, і він потягнувся за нею.

Майже торкнувся.

І раптом у руках стало порожньо.

Не красиво і не містично. Просто так, як вислизає річ, покладена не туди: тягнешся — а її вже нема. Розумієш тільки тоді, коли пізно.

Вона стояла на віддалі й плакала тихо, без звуку. Рот тремтів, але слів уже не було. Ніби в цьому сні слова віддають першими.

Він хотів щось сказати.

Кричати вже не було сил. Усмішка не прийшла. А якби й прийшла — не врятувала б.

Вона піднялася легко, пташино.

І зникла вгорі — так, ніби хтось вимкнув світло.

Він залишився сидіти зі своїм злом. І з липким соромом, який люди носять на обличчі, коли бояться подивитися в дзеркало.

Інколи сни смішать.

А інколи показують, ким ти можеш стати.