6

Його зустріло тепло. Таке, від якого стає страшно. Темрява відступала неохоче. Сон уже стояв довкола — надто ясний, без жодної тіні. Трава била по литках. Пил стояв сонячний, серпневий. Повітря пахло розпеченим листям. Цього разу сон повернув його туди, де ще не було стін.

Вони бігли. Вона була поруч — так близько, що лікті стикалися на бігу. Однакового зросту. Однакового дихання. Кричала щось уривками — про хмари, схожі на звірів, про те, хто перший добіжить до обрію. Слова розліталися на вітрі. Він біг не за словами. Вона озирнулася й гукнула його — як до свого. Сміх урвався на півдиху.

Він зупинився не ногами — грудьми. Рух у тілі обірвався сам, ніби хтось смикнув стоп-кран зсередини. Вона пробігла ще кілька кроків, обернулася. Вітер розкуйовдив їй волосся, закрив півобличчя — але очі лишилися. Вона дивилася так, ніби ще можна було не зупинятися. Він міг би побігти далі. Це було легко. Але залишився стояти рівно. Занадто рівно. Наче вже тоді, малим, учився: не біжи, не проси, не будь смішним.

Вона підійшла й мовчки потягнула його за рукав на галявину. Сонце било в очі. Світло не лишало напівтіні. Вони сіли на великий камінь. Холод від нього піднявся в коліна тихо, як наказ. Вона зірвала травинку, покрутила між пальцями. Усміхнулася йому — і пауза в тій усмішці була дорослою.

— Чому в тебе немає крил?

Відповідь піднялася сама — і одразу відступила. Рот закрився так тихо, ніби поставив крапку. Вона кивнула. Без злості. Як до факту, який давно знала.

— Дивись, — сказала й повернулася спиною.

Крила в неї були. Білі, легкі — не як диво, а як можливість. Вони тремтіли ледь-ледь. З краю зірвалася пір’їна, закрутилася й упала в траву поруч. Він дивився на неї — і не підняв. Наче хтось мав лишитися на землі. І це вже був він.

Вона відірвалася від землі. Простягнула руку — просто, без прохання. Ніби це найзвичайніше: встати й полетіти.

Він лишився сидіти.

Камінь тримав холодом. Але тримав не камінь. Тримав він сам.

І тільки коли її рука стала далекою, у ньому щось тріснуло.

— Стій!

— Не зникай…

Та вона вже була високо. Він залишився на камені. Рівний. Нерухомий. Пір’їна лежала в траві. Він так і не підняв її. І вітер теж не торкнувся