7

Та іноді ніч дає перепочинок.

А потім повертається — ще жорсткіше.

Світ раптом зробився близьким, майже дитячим.

Дівчинка йшла поруч і тягнула його за руку легко, ніби роки — це просто куртка, яку можна скинути. Вітер грався її волоссям, і воно в русі то світліло, то чорніло.

Вони бігли й сміялися. Вона говорила збивчасто, по-дитячому: про людей і тіні, про те, як вони міняються місцями. Слова розсипалися, як кульбабиний пух: ловиш — а в пальцях порожньо.

На бігу озирнулася й крикнула щось просте. Наче кликала не його.

І сміх урвався на півдиху.

Бо прозвучало правильно — так, ніби справді можна бути кимось іншим. А він лишився десь позаду, там, де вже не доженеш.

Вона вивела на галявину.

Сонце било в очі жорстко. Світло не лишало напівтіні. Не давало вдавати, що це гра.

Вони сіли на камінь. Камінь був холодний і мокрий. Холод піднявся в ньому не думкою — колінами. Тіло згадало тепло швидше за пам’ять, і від того стало гірше.

Дівчинка усміхнулася йому просто в лице — тією усмішкою, де сміх торкається болю.

Потім перестала сміятися.

— Чому в тебе немає крил? — спитала.

Хотілося відповісти.

Слово стало на язик.

Та не піднялося.

Усередині стояло щось старе й своє: Не проси. Не випрошуй. Не показуй.

Дівчинка не образилася. Тільки кивнула, ніби так і мало бути.

— Дивись, які в мене красиві, — сказала вона.

Вона повернулася.

І в неї справді були крила — білі, легкі, живі. Вони тремтіли ледь-ледь. З одного краю зірвалася пір’їна, закрутилася й упала в траву.

Погляд уп’явся в ту пір’їну — і стало ясно: навіть її не встигнути підняти, якщо знову зволікати.

Дівчинка підвелася й піднялася в небо. Простягнула руку.

Плече не слухалося. Пальці лишилися на коліні, як пришиті.

— Повернися! — крик вирвався різко.

Та вона вже була далеко.

Залишився камінь.

І чекання — як фальшивий рух. Наче можна відсидіти те, що треба було зробити руками.

Діти не брешуть красиво.

Вони просто показують.