6

Сон буває втечею. А буває вироком.

Тієї ночі він відтягував його до останнього. Та втома не вміє жаліти.

Кімната була порожня. Пахло м’ятою і ніжністю — так, ніби хтось щойно стояв тут і вийшов, залишивши по собі не слід, а повітря.

Він опинився біля вікна.

За склом вона гралася з дівчинкою. Десь у далині. А може — зовсім поруч. У сні відстань живе як заманеться: бачиш до болю чітко, а доторкнутися не можеш.

Бачив її плечі — відкриті, ніжні. Чорне волосся спадало на них так лагідно, ніби пам’ятало кожен дотик.

Торкнувся скла. Воно було не холодне — чуже. Наче межа мала власну волю.

Хотів підняти руку вище — та рука не піднялася.

Його тримало коріння. Стояв так, ніби його пришили до землі зсередини. Дерево не робить кроків.

Тоді з’явилися тіні.

Спершу — як плями. А потім світло біля неї зіпсувалося. Тіні тягнулися довше, ніж мали право, і забирали не темряву — ясність. Контури розпливалися. Рухи ставали в’язкі. Повітря густішало.

Вона схопила дівчинку, притисла до себе, прикрила — і подивилася на нього.

Не очима. Усім обличчям.

Весь її вигляд став благанням: напруга в щелепі, зморшки на лобі, опущені кутики губ — усе кричало без звуку: допоможи.

А він стояв.

Тіні зробилися ближчими. Довшими. В’язкішими. Ходили колом і чекали, поки він сам відступить — хоча відступати було нікуди.

І раптом її крик прорізався, як тріснута дошка:

— Забери нас до себе!

Хотів відповісти — рот не відкрився.

Від безсилля спробував заплющити очі.

Очі не закрилися.

Дивився туди, як приречені дивляться на вогонь: як тіні забирають те, що він не встиг захистити, і як скло між ними не тріскає, не відгукується, не дає жодної тріщини надії.

Тіні забрали їх. І все зникло.

Залишилося тільки дерево. І гілки — сірі й темні, ніби сама ніч їх виростила.

Прокинувся різко, наче хтось смикнув за кору. У роті стояла гіркота, мов від холодного листя.

Сидів і довго не рухався.

Бо найстрашніше в таких снах — не тіні.

Найстрашніше — те, що ти все бачиш… і не можеш зрушитися.