7

Після такого сон не відпускав одразу. Він лише міняв декорації. Кімната була порожня. Пахло м’ятою, ніби хтось щойно вийшов, залишивши по собі тільки повітря. Він знову стояв біля вікна. За склом вона була з дівчинкою. Десь у далині. А може — зовсім поруч. У сні немає відстані. Є тільки межа.

Він торкнувся шибки. Скло було не холодне — чуже. Прозорість тут жила не для того, щоб пускати крізь себе. Хотів підняти руку вище — рука не пішла. Спробував відсмикнути пальці — не зміг. Скло не пускало. Воно мало правило.

Глибше сиділо інше — коріння. Воно вже взяло його ноги так міцно, що крок став неможливим. Дерево не робить кроків.

Тіні з’явилися не одразу — спершу плямами на краю зору. Потім витягнулися довше, ніж мали право, і почали красти світло біля неї. Не темряву приносили — крали ясність. Вона притисла дівчинку до себе й подивилася на нього крізь скло. Погляд був рівний. Без прохання. Дівчинка потягнулася до шибки — обличчям, як до тепла. Видихнула.

На склі розквітла маленька пляма туману. Жива.

Він дивився тільки на неї. Це було єдине, що тут ще слухалося життя. Дівчинка притулила долоню до скла. Її пальці розпласталися — маленькі, рожеві. По інший бік його пальці вже застигли, прирослі. Між ними лишався міліметр. Пляма подиху лягла поверх її долоні й одразу почала танути.

І саме тоді в ньому щось сіпнулося.

Не слово. Рух.

Пальці, прирослі до шибки, напружилися до судоми. Під підлогою глухо хруснуло. Не дошки. Коріння. Він рвонувся вперед. Скло не розсипалося. Воно просто дало тріщину — тонку, світлу, майже правильну. Від його долоні до її подиху. Тіні здригнулися. Вона підняла очі. Його пальці зрушилися вище — на кілька міліметрів. Тріщина поповзла.

На мить повітря між ними тріснуло.

І так само швидко все стихло.

Скло знову стало рівним. Тріщина щезла, не лишивши шраму. Тіні заспокоїлися. Вона відступила в темряву, тримаючи дівчинку. Світло стискалося. Пляма її подиху ще трималася на склі й танула.

Він стояв. Коріння вже не тримало так міцно. Але й вільним він не був.

Прокинувся різко. У роті стояла гіркота. Він довго сидів, поки кімната повертала собі звичайні риси. Потім підвівся й підійшов до вікна. Провів пальцем по шибці там, де мала бути тріщина.

Скло було рівне. Чисте.

А в тілі ще стояв той глухий хрускіт.