5

Наступної ночі вона не прийшла. Не було ні обличчя, ні голосу. Лише порожнеча — глуха, рівна. Ні тіні. Ні кроку. Ні подиху.

Замість неї з’явилася дівчинка зі світлим волоссям. Вона взяла його за руку без жодного слова й повела коридорами, де стіни були гладкі, наче з них стерли пам’ять. Світла майже не було — тільки сіра тьмяність, у якій ніде сховатися.

Повороти йшли один за одним. Усе тут було надто точним. На стіні тяглася тонка риска — слід від нігтя по фарбі. За кілька кроків вона з’явилася знову. Та сама. І ще раз. Тоді він зрозумів: сон не веде вперед. Він повертає.

Повітря загусло. Стіни не рухалися, але відстань між ними стискалася по міліметру — як думка, що поволі стає правилом. Кожен вдих упирався в щось невидиме.

Дівчинка йшла спокійно.

— Тихо. Тут слухають.

Він хотів запитати, куди вони йдуть, — і почув тільки власний хрипкий видих. Плечі торкнулися темряви з обох боків. Спробував вдихнути глибше, але груди вперлися в невидиму перепону.

Дівчинка раптом озирнулася — швидко, ніби перевіряла, чи не йде хтось за ними. Стиснула його руку міцніше й знову дивилася тільки вперед. Потім зупинилася.

— Де вона?

Просто. Без докору. Але в тому дитячому «де» був страх не знайти.

Відповідь піднялася — і оглухла ще до звуку. Повітря забрало її раніше. Він випустив її руку. Пальці розтиснулися самі. І це виявилося страшнішим за тиск стін. Без її долоні коридор перестав бути шляхом. Став глухим кутом.

Він сіпнувся в темряву по її руку.

Порожньо.

Ще раз — порожньо.

Горло обпекло.

Тоді її пальці знову лягли на його — коротко, точно. Ніби йому це знову дозволили. Вони вийшли до ніші, де під стелею тремтіло бліде світло. Дівчинка відпустила його, і ця свобода виявилася гіршою за біль. Вона торкнулася його губ кінчиками пальців — швидко, як печать, — і відступила.

Тиск зник миттєво. Повітря стало легшим. Груди розкрилися. Але всередині лишилася порожнеча — ніби разом зі страхом забрали й опору.

Дівчинка подивилася просто на нього. В її обличчі раптом не лишилося нічого дитячого.

— Хто ти такий?

Слова були тихі. Але саме вони тут і мали прозвучати.

Він спробував сказати ім’я.

Ім’я не застрягло. Воно просто не з’явилося.

Тиша стала абсолютною.

Він прокинувся з відчуттям випаленого місця там, де мало бути «я».