Тінь слова
5
Сьогодні вона не снилася.
Ніч пройшла порожня. У голові не лишилося нічого: ні думки, ні слова, ні людини. Наче щось усередині відступило, щоб тиша нарешті стала чутною.
Замість неї прийшла дівчинка з білим волоссям.
Вона взяла його за руку і повела туди, де уві сні не говорять. Там слова не працюють. Там вони стають цвяхами.
— Де моя мама? — питала вона тихо, по-дитячому просто.
Він мовчав. Голос зник. Відповідь піднялася — і зупинилася: скажеш — і потонеш.
Дівчинка тримала його міцно. Так міцно, що боліло. Але у сні болить не шкірою — пам’яттю. Біль не ранить. Біль прив’язує.
Вона усміхалася час від часу — так усміхаються діти, які бачили більше, ніж їм дозволено. Її обличчя не давалося роздивитися: як вікно під дощем, лише патьоки. Лишався голос — маленький, впертий, голос загубленої.
Вона зупинилася, відпустила руку і торкнулася пальцем його губ — ніби притримала слово, щоб не вирвалося. Потім відступила і подивилася.
В її очах було синє небо, хмари і птиця, що летіла далеко — туди, куди не дістають ні руки, ні голос. І там не було його.
— Ти хто такий? — спитала вона.
Голосно. Болісно. Так, що навіть крізь сон ударило в груди.
Відповіді не було.
Питання лишилося в тиші, яку він приніс із собою в ранок:
Хто я.
#484 в Сучасна проза
Відредаговано: 16.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
