4

Йому снилося, що він їде потягом. Колеса били рівно й глухо, ніби відлічували час, якого вже не лишилося. За вікном перегортався світ: поля, двори, станції, темні лісосмуги — сторінка за сторінкою, без пауз. У вагоні сиділи люди. А може, тіні. Обличчя на мить ставали виразними й одразу втрачали риси, ніби тут їх дозволялося мати лише на секунду. Усмішка спалахувала — і тієї ж миті робилася чужою. Справжнє не трималося довго.

Він не чекав її, і все одно вона з’явилася. Зайшла на якійсь станції, уся в чорному. Він упізнав її одразу — так упізнають біль: без сумніву, без помилки. Вона не подивилася на нього, пройшла повз і сіла навпроти. Спина рівна, руки складені надто точно, погляд — у вікно, на власне відбиття, ніби його тут не було. Він чекав хоча б краю її погляду. Марно.

Близькість ставала нестерпною. Вона була поруч, на відстані подиху, а між ними лежав цілий світ — тихий, холодний, уже влаштований без нього. Повітря густішало й не йшло в груди. Він мовчав, як мовчать сторонні в місці, де все вирішено наперед. Не зі страху. Просто слово тут уже нічого не важило: воно не могло почати, могло тільки порушити. Хотів сказати одне: «ось я». І тоді — тихо, майже без голосу, чи то збоку, чи то зсередини — дійшло:
— Скажи.

Слово піднялося в ньому одразу — важке, гаряче. Лягло під язик, наче річ, яку хтось давно сховав і забув забрати. Він зімкнув губи. Рука стиснула край сидіння так, що збіліли кісточки. Він міг сказати «привіт», міг — «вибач», міг — «ось я». Але слово вперлося в невидиме. Не в горло — глибше. Туди, де вже діяв чужий закон.

Колеса били: тук-тук, тук-тук.

Вагон темнів між містами. Люди робилися пласкими. Лишалися тільки очі, і вони дивилися крізь нього так, ніби його вже посунули вбік — туди, де людина ще сидить на місці, але більше не важить. Тоді вона глянула на нього. І цього вистачило. У тому погляді не було ні тепла, ні жалю. Тільки тиха певність, від якої в ньому все похололо. Він відчув: ще мить — і стане пізно так, що вже нічого не наздогнати, не повернути, не назвати своїм. Слово рвонулося вгору — і стало.

На якійсь зупинці вона підвелася й вийшла. Ніби й не їхала з ним в одному вагоні. Ніби спільної дороги тут не було від самого початку. Лише в останню мить вона кинула на нього короткий погляд. Рівний. Порожній. Двері зійшлися м’яко. Потяг рушив.

Він лишився сидіти й слухав колеса, щоб не слухати себе. А потім зникли люди. Лишилися тіні. Вони сиділи рівно, кожна на своєму місці: темні, тихі, без облич. І тільки одна, навпроти, була густіша за інші, ніби там і далі хтось сидів. Він дивився на неї, не кліпаючи. Тінь не ворухнулася. Лише повітря стало ще тіснішим. І тоді він зрозумів: вона не пішла. Вона просто лишила йому своє місце.