4

Йому снилося, що він їде потягом.

Колеса били рівно й глухо. Вікно тремтіло, і світ за ним перегортався, як чужа книжка: поля, двори, станції, темні смуги лісосмуг. Усе пливло — рівно, невідворотно.

У вагоні пливли й люди. Обличчя на мить ставали чіткими, а за секунду розпливалися. Усмішка з’являлася — і вже була не та. Справжнє трималося рівно один погляд.

Він не чекав її.

І все одно вона з’явилася.

Зайшла на станції. Уся в чорному. Він упізнав її одразу — так упізнають те, що колись боліло. Вона не дивилася на нього. Не тому, що не бачила. А тому, що вже не хотіла.

Сіла навпроти. Спина рівна, руки складені занадто точно — як у людини, яка вирішила: більше нічого не просити й нічого не прощати. Дивилася у вікно, на своє відбиття, а не на нього. Ніби йому лишили тільки місце поруч, але не право бути.

Він ловив її погляд — марно. У ньому підіймалася холодна злість, а під нею — порожнеча, в якій не лишилося навіть сліду знайомства.

Ця близькість була найтіснішою з усіх: коли людина сидить навпроти, а між вами — цілий світ, і повітря не проходить.

Він мовчав. Так мовчать чемні чужі. Так мовчать ті, хто вже не має права навіть на «привіт».

Хотів сказати: «Ось я».  

Хотів — і не міг.

Між містами вагон темнів. Світло падало — і разом з ним падали обличчя. Голоси ставали сухі, сміх стишувався. Люди сиділи рівно, без виразу, немов вирізані з паперу. Залишалися тільки очі — і вони дивилися крізь нього.

Тук-тук. Тук-тук.

Її погляд густів і темнів, ставав глибоким, як нічна вода. Він відчував: ще трохи — і вона скаже щось, від чого вже не відвернешся.

Але вона так і не заговорила.

Підвелася на якійсь зупинці і вийшла — ніби й не їхала з ним в одному вагоні. Лише в останню мить кинула короткий, рівний погляд. Без жалю.

Наче сказала: «Прощавай».

Він лишився сидіти. Мовчав і не розумів: чи це було насправді, чи тільки здалося.

А потім зникли люди.

Лишилися місця. Лишилися голоси без уст. Лишилися погляди без облич.

Стало так тісно, що він нарешті зрозумів: найстрашніше в цьому сні — не її мовчанка.

Найстрашніше — що тебе можуть мати поруч і все одно не помічати.