3

Інколи вона приходила не сама.

Поруч стояла маленька дівчинка з білим волоссям. Вона тримала її за руку так буденно, ніби у цьому сні все було на своїх місцях. Дівчинка дивилася прямо — тим дитячим поглядом, у якому ще немає провини, але вже є правда, якої дорослі бояться.

Вона нахилилася і сказала тихо, майже між іншим:

— Дивись. Це твоя донька.

Він хотів засміятися. Хотів відмахнутися.

Та вдих зупинився на півдорозі. Повітря стало глухе, наче хтось притис долонею груди. Слова піднялися — і відразу стали зайвими. Не тому, що їх не було. А тому, що вони запізнилися назавжди.

Дівчинка не кліпала. Ніби чекала не відповіді — визнання.

Її волосся було біле, як перший іній на траві: чисте, ще не зіпсоване слідами. Він дивився на цей білий колір і не міг відвести очей. У ньому було щось не дитяче. Наче це «біле» знало більше, ніж має знати дитина.

Дівчинка стиснула його палець — сильніше, ніж мала б. Коротко. Твердо.

І відпустила — так, ніби поставила крапку.

Сон почав танути. А відчуття залишалося: маленька рука, яка тягне тебе туди, куди ти не хочеш повертатися… але ти вже там.

Вона зникала й поверталася. То шепотіла:

— Не відпускай. Не губи мене.

То мовчала й дивилася крізь нього, як крізь скло. А потім губилася в натовпі сновидіння — і він починав шукати її в чужих обличчях, у тінях, у порожніх місцях, де мало б бути «своє».

До кінця сну він блукав по чужих рисах, як по вікнах, і не знаходив.

І тоді розумів найгірше:

у нього забрали не її.

У нього забрали голос.

А тиша в снах уміє берегти не тільки ніжність.

Вона береже те, що так і не було сказане — і тому ніколи не закінчилося.