3

Інколи вона приходила не сама. Поруч стояла маленька дівчинка зі світлим волоссям. Вона тримала її за руку спокійно — так тримають те, що давно стало своїм.
У цій темряві вони були вдома. Зайвим тут був він.
Дівчинка дивилася прямо. Без страху. Без образи. Погляд був сухий і точний — такий, яким ставав і його власний, коли треба було витримати. У куті її губ майнуло знайоме. Той самий вираз, що ставить крапку раніше за слова.
Вона притиснула дитину ближче й сказала тихо, без натиску:
— Дивись. Це твоя донька.
Слова не вдарили. Вони просто лягли між ними.
Він хотів засміятися. Відбутися жартом. Але вдих обірвався. У грудях стало порожньо, ніби опору вибили без попередження.
Дівчинка зробила крок. Не до нього — до його мовчання. Її пальці знайшли його долоню. Стиснули коротко. Сильніше, ніж мала б дитяча рука. І відпустили.
Сон посипався по краях. А стиск лишився.
Вона нахилилася до дівчинки й щось прошепотіла. Він бачив лише рух губ. Дівчинка слухала серйозно й міцніше перехопила її руку.
Потім вона подивилася на нього. Без тріумфу. Без докору. Востаннє.
Губи ледь ворухнулися:
— Не відпускай.
Слова доходили глухо. Наче крізь воду.
Вона відступила в натовп. Спершу зникла усмішка. Потім плечі стали чужими. Погляд тримався найдовше.
Натовп був щільний і байдужий. Обличчя спалахували й гасли. Він ловив кожен темний силует, кожен знайомий нахил плеча — і щоразу натрапляв не на неї. Світле волосся миготіло збоку й зникало раніше, ніж він устигав зрозуміти.
До кінця сну він блукав серед чужих рис.
Коли відкрив рот, щоб покликати, вийшло тільки шипіння. Рот пам’ятав рух. Голос — ні.
А в пальцях ще стояв той короткий стиск. Точний. Незаперечний.
Він прокинувся — і не одразу розтиснув долоню. Пальці боліли так, ніби там справді щось було.
І найгірше: порожнеча в руці не доводила, що її не існувало.