Тінь слова
2
Вона з’являлася без дверей і без кроків. Сон не приводив її — він просто розсував темряву.
Перед ним було скло. Холодне. Гладке. На ньому тримався теплий туман її подиху.
Найгірше було те, що вона була справжньою: той самий кут усмішки, та сама пауза між словами, той самий погляд — ніжний і небезпечний водночас. Сон не вигадував її. Він повертав.
Вона показала вдалечінь. Там не було ні неба, ні дороги. Лише сірий простір перед грозою — той, від якого не відвертаються.
Вона підійшла ближче й притиснула його долоню до скла. Холод прийняв шкіру одразу. По той бік її пальці лягли навпроти. Збіглися. Між ними лишилася межа.
— Ти мій.
Йому запекло в горлі. Він ковтнув і сильніше вперся пальцями в холод — аж до болю.
— Я не віддам тебе їм.
Те «їм» не мало обличчя. Воно жило в рівних ранках. У слові «треба». У правильних розмовах без тепла. У виборах, які називають дорослими, хоча вони пахнуть зрадою.
Вона повільно провела пальцем по склу там, де була його рука. Туман розійшовся.
Сон почав тьмяніти. Її обличчя тонуло в темряві.
Він ступив уперед — але долоня лише ковзнула по гладкій поверхні.
Тепло зникло. Скло зникло. Холод лишився.
І разом із ним — те, що вже мало ім’я.
#1119 в Сучасна проза
#336 в Містика/Жахи
Відредаговано: 28.03.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
