2

Вона з’являлася без дверей і без кроків — так, ніби сон не приводив її, а просто розсував темряву.

Найгірше було те, що вона приходила справжньою. Не вигаданою, не прикрашеною — той самий кут усмішки, та сама тиша між словами, той самий погляд, що вмів бути ніжним і небезпечним водночас. Ніч не придумувала її. Ніч виймала з нього те, що він давно замкнув і зробив вигляд, ніби ключ загубився.

Вона посміхалася й показувала кудись у далечінь. Там не було ні неба, ні дерев, ні дороги — тільки сірий простір, натягнутий, як перед грозою. Він дивився туди і не міг відвести очей, ніби там уже чекало те, від чого не відвертаються.

Її пальці торкалися його обличчя легко, як тепле повітря. Вона нахилялася близько — і слова не звучали. Вони лягали на шкіру, як мітка.

— Ти мій.

Він не вдихнув до кінця. Під ребрами похололо: в цих двох словах не було прохання. Було право. Вона не чекала відповіді. Вона говорила так, ніби відповідь уже давно відбулася без нього.

Усмішка трималася. Очі — ні.

Потім голос став твердим, як метал після вогню:

— Я не віддам тебе їм.

Кому саме — він не встигав зрозуміти. У снах питання тонуть швидше, ніж з’являються відповіді. Та «їм» завжди було поруч: у рівних голосах, у правильних обличчях, у тиші, що робить людину зручною.

Вона ще стояла перед ним, а сон уже тьмянів. Її обличчя відходило в темряву, ніби у воду. Він робив крок, другий, ловив її погляд, ловив край сукні — та щоразу ловив лише тінь.

Він тягнувся до неї — і щоразу впирався в себе.

У те місце всередині, де мало бути слово.