1

Сказане минає. Несказане ходить за тобою.

Того ранку він ще не знав: це був останній раз, коли він міг обійняти її по-справжньому.

Ранок стояв приглушений, ніби хтось притримав світ за комір, щоб той не наробив зайвого галасу. Вона стояла біля вікна в білій сукні у дрібну квітку. Тканина м’яко світилася, ніби вбирала в себе ранковий туман. Важке чорне волосся рівно лежало на плечах, і від того вона здавалася невід’ємною частиною цієї кімнати.

Фіранка ледь ворухнулася — і він раптом відчув, як кімната боїться власного звуку.

Від неї пахло ромашками, м’ятою і ще чимось невловимим: не парфумами, а ніжністю. Він підійшов і обійняв її ззаду — обережно, ніби боявся злякати саму мить. Вона не озирнулася — лише притулилася щільніше, так, як притуляються, коли всередині вже все вирішено.

Повернулася й поцілувала його просто, без гри — ніби ставила на ньому знак, видимий тільки йому.

— Кохаю, — прошепотіла вона.

Відповідь піднялася в ньому миттєво, як тепло. Вже була на язиці.

Та він не дав їй стати голосом.

Він ковтнув.

І тиша лишилася між ними — не паузою, а стіною.

Вона дивилася на нього так, ніби бачила межу, до якої він щоразу доходить і щоразу звертає. Її пальці коротко стиснули край сукні. Потім вона повільно розгладила той згин — ніби стирала слід.

Світло ковзнуло по склу. Повітря здригнулося.

Вона зробила крок назад.

І в цю мить він зрозумів: усе.

Назад уже не буде.

А потім лишилася тільки ніч.