Порожнеча

Він прокинувся різко — ніби в темряві йому повернули пам’ять. Рука сама ковзнула вбік, за звичкою, і натрапила тільки на холодне простирадло. Поруч було порожньо.

У кімнаті нічого не змінилося. На стіну падала тінь від стільця — рівна, виставлена мов за лінійкою. Біля дверей темніла вузька смуга від валізи. На столі стояла чашка з ложкою. Вона завжди залишала ложку в чашці. Він колись сердився через це, казав, що так не роблять, що від ложки лишаються сліди, що чай стає металевим на смак. Вона сміялася, пила холодний чай і відповідала: деякі сліди треба залишати, бо інакше люди не знатимуть, чи справді тут були. Тепер слід був. А її — ні.

Того вечора слово ще могло щось відчинити. Вона складала речі повільно: светр, книжку з надламаним корінцем, зарядний пристрій, який завжди губила. Маленьку косметичку, у якій чомусь тримала не косметику, а квитки, ґудзики й дрібні записки, поклала окремо. Потім зупинилася в коридорі. Не озирнулася. Лише залишила йому місце для голосу.

Він промовчав.

Вона ще мить стояла, слухаючи не його — тишу між ними. Потім узялася за ручку. Не грюкнула дверима. Не залишила останньої фрази. Просто вийшла.

Двері зачинилися тихо. Коридор повернув собі тишу. Її кроки стерлися десь унизу — за під’їздом, за ніччю. Лишилося тільки слово, якого він не сказав. Воно не зникло. Щоночі поверталося першим. Спогад не мав кінця: він щоразу доходив до тихих дверей — і звідти знову починалися кімната, ніч і холодне простирадло поруч.

Він сів на ліжку й кілька секунд не рухався. Потім підвівся, підійшов до вікна. На шибці трималася пляма від подиху — тепла, туманна, чужа в цій холодній кімнаті. Він не знав, чи вона лишилася від нього, чи з того боку сну. Пляма повільно розтавала.

Він підняв долоню, але не торкнувся скла. Між шкірою та шибкою лишився міліметр. На краю зору ворухнулося біле — коротке, легке, схоже на пасмо дитячого волосся. Він не повернув голови.

На столі засвітився телефон. Нічого важливого. Реклама. Знижка на речі, які були йому не потрібні. Він узяв телефон. Її ім’я було там, де й завжди. Під ним — порожній рядок. Курсор блимав рівно. Великий палець завмер над першою літерою, але не натиснув. Жодна літера не з’явилася.

Екран погас. У темному склі телефона ще трималося його обличчя — нерухоме, чуже. Потім згасло й воно. Він поклав телефон на стіл, але руку прибрав не відразу. Пальці ще лежали на чорному екрані, наче чекали, що там з’явиться хоч щось замість нього. Нічого не з’явилося.

За вікном стояла ніч. Пляма на шибці майже зникла. Лишився тільки вологий край — тонкий, як подряпина. Він дивився, поки й той не щез. Тоді пішов до дверей, постояв біля них і не відчинив.

Повернувся.

Ліжко лишалося розстелене. Порожнє місце поруч не змінило форми. Він сів на край, поклав руки на коліна й сидів так, доки кімната знову не стала нерухомою. Потім ліг і заплющив очі.