Він прокинувся, так і не відповівши їй.
Ще кілька секунд він лежав із заплющеними очима, певний, що встигне повернутися туди, де вона стояла, й договорити. Навіть губами поворухнув. А тоді виявилося, що він уже не пам’ятає запитання.
Удень слів йому вистачало. Відповісти на дзвінок, про щось домовитися, пояснити людині, у чому вона помиляється, — усе це давалося йому легко, і за це його, здається, навіть цінували. Тільки з нею йому завжди бракувало кількох секунд. Якби хто взявся їх виміряти, вийшло б менше, ніж треба, щоб зав’язати шнурок. Несправедливо судити людину за таку дрібницю. Зрештою, ніхто його й не судив. Вона просто йому снилася.
Поруч було порожньо.
Він іще відчував у долоні чиїсь пальці. Поволі розтиснув свої й провів рукою по простирадлу аж до краю ліжка. Холодне. Він знав це наперед і все одно щоранку перевіряв.
Кімната була така сама, як увечері. Стілець біля стіни, чашка на столі, вузька сіра смуга на підлозі від порога до місця, де колись стояла валіза.
На шибці тьмяніла волога пляма, ніби хтось щойно дихнув на скло. Поки він дивився, вона поменшала.
Він тільки спустив ноги з ліжка, а тінь уже лежала на підвіконні. Вона й раніше його випереджала. Мабуть, так буває в усіх, просто люди рідко дивляться на стіну, коли кудись ідуть.
Пляма вже майже зникла. Він підійшов до вікна, нахилився ближче, й у відбитті, біля самого його плеча, колихнулося біле пасмо.
Треба було обернутися зараз, поки ще видно. Він ухопився за край підвіконня. Побачити порожнє місце поруч було страшніше, ніж чекати.
Долоні почали боліти. Надворі світлішало, і пасмо блідло разом із відбиттям кімнати. Коли воно зникло, він почекав ще трохи. Тоді озирнувся.
Поруч нікого не було. Тінь лежала біля його ніг, там, де їй і годилося.
Вона відчиняла це вікно щоранку. Спиралася ліктями на підвіконня й дивилася у двір. Волосся падало їй на щоку, і вона здувала його коротко, сердито. Пасмо поверталося. Вона мружила одне око, дмухала знову й далі щось йому розповідала.
Про що вона говорила, він не пригадував.
У чашці на столі стояла ложка. Його дратувала ця її звичка. Він навіть показував їй сірі сліди на денці, а вона сміялася.
— То й добре. Хай буде видно, що тут хтось жив.
Тепер він сам мив чашку, витирав ложку й клав її назад.
На долонях ще виднілися червоні смуги від підвіконня. Він потер руки й пішов одягатися.
Уже накинув куртку, коли внизу грюкнули двері під’їзду. Хтось важко піднімався сходами, зупиняючись на кожному майданчику. Її ходу він упізнав би ще знизу. Ці кроки були чужі. А сам він уже йшов до дверей уздовж сірої смуги. Може, у неї пакети, по одному в кожній руці. Зараз поставить один на підлогу, щоб дістати ключ.
На його поверсі кроки стихли. Він поклав долоню на ручку.
Тінь лежала на дверях так, наче вже вийшла.
З того боку хтось зітхнув, і кроки рушили далі. Поверхом вище відчинили двері, щось неголосно сказали одне одному. Коли там клацнув замок, він відпустив ручку.
Повернувся до кімнати по телефон. Від дверей шибка здавалася зовсім чистою. Він перевірив ключі й вийшов.
Поки спускався сходами, сон повертався уривками. Чиясь рука в його руці. Обличчя, яке вислизало щоразу, коли він намагався до нього придивитися. Найвиразніше пам’ятав, як зрадів їй у першу мить. Навіть не здивувався, наче весь цей час вона просто була в іншій кімнаті.
Уві сні вона ще чекала на нього.