Порожнеча

Він прокинувся різко.

Рука ковзнула вбік і натрапила на холодне простирадло.

Порожньо.

Кілька секунд він лежав із заплющеними очима. Сон уже скінчився, але відчуття чужої руки ще залишалося в його долоні.

Він розплющив очі.

Кімната стояла так само, як увечері. Стілець біля стіни. Чашка на столі. Вузька смуга від валізи біля дверей. За вікном сірів ранок.

Усе було знайомим.

Тільки туманної плями на шибці він не пам’ятав.

Він підвівся й підійшов ближче.

Під його подихом на шибці проступила друга пляма. Їхні краї зійшлися, і невдовзі вже не можна було розрізнити, де була перша.

Він підніс долоню, але до скла не доторкнувся.

На краю відбиття майнуло біле.

Тонке світле пасмо.

Він не повернув голови.

Останнім часом сни не завжди закінчувалися разом із пробудженням.

Пасмо ще мить біліло у склі, потім зблідло й зникло. Волога на шибці танула повільніше. Коли зійшла й вона, у склі залишилося тільки його відбиття й порожня кімната за спиною.

Він обернувся.

На столі й досі стояла чашка з ложкою всередині.

Вона завжди так робила.

Колись це його дратувало. Він казав, що від ложки на чашці залишаються сліди. Вона сміялася й відповідала:

— Деякі сліди треба залишати. Інакше потім ніхто не знатиме, чи справді тут хтось був.

Він узяв чашку за ручку.

Ложка тихо дзенькнула об край.

На внутрішньому боці чашки темніла тонка сіра риска.

Слід був.

Її не було.

Він поставив чашку на місце.

Телефон лежав поруч екраном догори. Він торкнувся екрана.

06:17.

Жодного повідомлення.

Він погасив екран.

Біля дверей темніла смуга від валізи. Вона тягнулася від місця, де стояла валіза, до самого порога.

Він повернувся до ліжка й ліг поверх ковдри.

Кімната ще була кімнатою.

Стілець стояв біля стіни. Чашка — на столі. Вікно — навпроти. Смуга від валізи закінчувалася біля дверей.

Він заплющив очі.

Не помітив, коли заснув.

Біля самого узголів’я тихо дзенькнула ложка.

Він розплющив очі.

Чашка стояла на столі.

Ложка повільно хитнулася.

Один раз.

Другий.

Стіл не зрушив із місця, але стіна за ним віддалилася. Стілець залишався там само, тільки тепер його тінь сягала ліжка.

Смуга від валізи більше не обривалася біля дверей.

Вона тягнулася через усю кімнату й закінчувалася під його ліжком.

Він звісив ногу.

Ступня не торкнулася підлоги.

Він відсмикнув ногу й подивився вниз.

Під ліжком стояла сіра ранкова темрява — така сама, як за вікном, але значно глибша.

Під спиною він усе ще відчував зім’яту ковдру.

Стілець, стіл, чашка й двері залишалися на своїх місцях.

Кімнати між ними вже не було.