Порожнеча

Він прокинувся, так і не відповівши їй.

Вона йому снилася, і відповідь була зовсім близько: ще кілька секунд, і вдалося б повернутися туди, де вона стояла, й договорити. Він лежав із заплющеними очима й не дихав, ніби боявся злякати сон. А потім виявилося, що вже не пам'ятає запитання.

Сон розпадався. Несказане залишалося.

Це дратувало найбільше. Удень слів йому вистачало: відповісти на дзвінок, про щось домовитися, пояснити людині, в чому вона помиляється. Він робив це легко, і його, здається, навіть цінували за цю легкість. А з нею йому завжди бракувало кількох секунд. Він не раз думав, що, якби хтось узявся їх виміряти, вийшло б зовсім небагато, менше, ніж потрібно, щоб зав'язати шнурок, і що несправедливо судити про людину за такою дрібною величиною. Але ніхто його не судив. Вона просто йому снилася.

Поруч було порожньо.

У долоні ще тримався стиск чужих пальців. Він поволі розтиснув свої й провів рукою по простирадлу. Холодне. Він знав, що так і буде, але вранці це знання чомусь доводилося здобувати заново, щоразу з самого початку, наче вчорашнє за ніч переставало діяти.

Кімната стояла така сама, як увечері: стілець біля стіни, чашка на столі, вузька сіра смуга на підлозі від порога до місця, де колись стояла валіза. Смугу він давно перестав помічати, як перестають помічати тріщину на стелі.

На шибці, трохи вище підвіконня, тьмяніла пляма вологи, якраз на висоті обличчя, ніби хтось щойно стояв там, притулившись до скла. Поки він дивився, вона стала меншою.

Він підвівся. Тінь рушила до вікна трохи раніше за нього і вже лежала на підвіконні, коли він тільки ступив на холодну підлогу. Він давно це помічав. Спершу списував на освітлення, потім на власну неуважність, а згодом вирішив, що так буває в усіх, просто люди рідко дивляться на стіну, коли кудись ідуть. Він зупинився посеред кімнати, дочекався, поки тінь вляжеться, і тоді підійшов сам.

Пляма вже майже зникла. Він нахилився, намагаючись розгледіти її краї, і у відбитті, біля самого ліктя, майнуло біле пасмо.

Він не повернув голови.

Пасмо колихнулося, ніби хтось нахилився ближче до його плеча. Треба було обернутися зараз, поки біле ще видно, — він устиг подумати це дуже чітко, майже словами. Натомість ухопився за край підвіконня. Побачити порожнє місце поруч було страшніше, ніж чекати. До того ж, міркував він, поки він не обертається, ніхто не може стверджувати, що там нікого немає, а доки цього ніхто не стверджує, залишається принаймні можливість.

Долоні почали боліти. Пасмо поволі блідло разом із відбиттям кімнати. Коли воно зникло, він почекав ще трохи — з увічливості, як чекають під дверима, у які вже подзвонили, — і тільки тоді озирнувся.

Поруч нікого не було. Тінь лежала біля його ніг, там, де їй і годилося.

Колись вона відчиняла це вікно щоранку. Ставила лікті на підвіконня, схилялася до повітря. Волосся падало їй на щоку, і вона здувала його коротко, сердито; пасмо поверталося, вона мружила одне око й пробувала знову, замість того щоб просто прибрати його рукою. Він пам'ятав це до дрібниць. Тепер навіть хотілося запитати, чому вона так робила. Раніше такої потреби не виникало: вона стояла біля вікна й про щось говорила, можна було слухати, а можна було займатися своїм, ранок тривав, вона нікуди не поспішала.

Про що вона говорила, він не пригадував.

На столі стояла чашка з ложкою всередині. Вона завжди так робила. Колись це його дратувало: він казав, що від ложки на чашці залишаються сліди. Вона сміялася.

— То й добре. Хай буде видно, що тут хтось жив.

Чашку він відтоді, звісно, мив. Але ложку щоразу клав назад. Спершу за звичкою, а потім уже тому, що не міг пригадати, чия це звичка — його чи її.

На долонях залишилися червоні смуги від підвіконня. Він потер їх одна об одну й пішов одягатися.

Уже з курткою в руках почув, як унизу грюкнули двері під'їзду. Хтось піднімався повільно, важко, зупиняючись на кожному майданчику. Її ходу він упізнав би ще внизу, і ця хода була не її. Він це чув. І все одно пішов до дверей уздовж сірої смуги, дорогою встигнувши пояснити собі, чому кроки такі важкі: пакети, по одному в кожній руці. Зараз вона зупиниться, переставить щось із руки в руку, щоб дістати ключ.

На його поверсі кроки стихли. Він поклав долоню на ручку.

Тінь лежала на дверях так, наче вже вийшла.

З того боку хтось зітхнув, і кроки рушили вище. Він слухав, як нагорі відчинили двері, щось неголосно сказали й зачинили знову. Звичайний ранок у будинку: люди приходили одне до одного.

Він повернувся до кімнати по телефон. Звідси, від дверей, шибка здавалася зовсім чистою.

Уривки сну поверталися, поки він одягався. Відчуття чужої руки. Обличчя, яке вислизало щоразу, коли він намагався до нього придивитися. Найкраще пам'ятався початок. Як він спершу зрадів їй — без подиву, без запитань, наче весь цей час вона просто була в іншій кімнаті.

Він перевірив ключі й вийшов. Спускаючись сходами, думками повертався до того сну.

У ньому вона ще чекала на нього.