Тінь, що пожирає

Розділ 39.

Вадим просидів у вітальні ще більше години. Світло не вмикав. Сидів у напівтемряві й слухав, як будинок поступово затихає. Час від часу в вухах знову лунав уривок запису — особливо чітко одна фраза: «тобі ж лише себе шкода». Він повторював її про себе і кожного разу відчував, як обличчя обпікає від сорому.


Близько півночі він піднявся сходами. У спальні горіло нічне світло. Ірина не спала. Лежала на спині й дивилася в стелю. Коли він увійшов, вона лише повільно повернула голову.
— Ти як? — тихо спитала.
— Погано. — Вадим сів на край ліжка з її боку. — Гірше, ніж очікував.


Вона мовчала, даючи йому простір.
— Я все перебирав у голові, — продовжив він. — Шукав, де можна сказати: «Ну це ж був лише один раз» або «Я ж був у стресі». Не знайшов. Бо тон… тон був звичний. Я саме так розмовляв. Роками.


Ірина сіла, обхопивши коліна руками.
— А що ти відчуваєш зараз найсильніше?
Вадим подумав довше, ніж звичайно.
— Сором. І злість. Але злість уже не на тебе. На себе. І ще… порожнечу. Ніби місце, де раніше стояла моя правота, просто обвалилося. І я не знаю, чим його заповнити.


Він помовчав, потім додав тихіше:
— Мені хочеться, щоб ти щось сказала. Звинуватила. Або навпаки — сказала, що все не так критично. Бо в тиші доводиться сидіти з цим самому.
Ірина похитала головою.
— Не буду. Ні звинувачувати, ні пом’якшувати. Ти почув. Я почула. Тепер це факт. А що з ним робити — кожен вирішує сам.


Вадим кивнув. Йому хотілося взяти її за руку, але він не наважився. Просто сидів поруч.
— Я не буду тобі  нічого обіцяти, — сказав він. — Бо обіцянки зараз будуть звучати як спроба швидко закрити тему. Але я… не хочу повертатися до того голосу. Навіть якщо інколи дуже тягнутиме.
Ірина дивилася на нього довго.
— Тоді не повертайся. Не ідеально. Не раз і назавжди. Просто кожного разу, коли потягне — помічай. І зупиняйся. Хоча б на секунду довше, ніж раніше.


Він видихнув.
— Це звучить просто. І дуже важко.
— Так, — погодилася вона. — Саме так.
Вони ще деякий час сиділи мовчки. Потім Вадим підвівся.
— Я посплю в кабінеті. Не тікаю. Просто мені потрібно ще трохи простору, щоб це осіло.
Ірина не стала зупиняти.
— Добре. Я тут.


Він вийшов. У кабінеті сів у крісло, не вмикаючи світла. Телефон поклав на стіл. Запис більше не відкривав. Але голос усе одно звучав у голові — уже тихіше, проте чітко.
Вадим закрив очі й уперше за довгий час не шукав, кого звинуватити.
Просто сидів із тим, що почув.
І дозволяв сорому бути.
Без виправдань.
Без втечі.
Без спроби швидко стати «кращим».


Це виявилося найважчим із усього, що він робив останніми тижнями.
А за дверима кабінету будинок був дуже тихим.
Тихішим, ніж зазвичай.
Ніби теж переварював почуте.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше