Наступного ранку файл усе ще лежав у телефоні невідкритим. Вадим кілька разів брав його в руки, дивився на назву «audio_034.mp3» і знову клав. Ірина не нагадувала. Вона лише якось за сніданком сказала:
— Він нікуди не дінеться. Можеш не поспішати.
— Я знаю. — Вадим крутив чашку. — Просто кожного разу, коли дивлюся на нього, відчуваю, ніби вже чую свій голос. І мені соромно заздалегідь.
Ірина помовчала.
— А коли ти кричав — тобі було соромно?
— Іноді. Після. Але тоді я швидко знаходив, що це не я винен. Зараз… немає під кого сховатися.
Після сніданку Вадим пішов на роботу. День тягнувся повільно. Кілька разів він ловив себе на тому, що відкриває файловий менеджер і просто дивиться на аудіозапис. Не запускає. Лише дивиться.
Близько четвертої йому зателефонувала Софія. Він здивувався — вона рідко дзвонила першою.
— Алло?
— Привіт, тато. — Голос був спокійний, але напружений. — Мама сказала, що Максим скинув тобі файл.
— Так скинув.
— Ти вже слухав?
— Ні. Поки ні.
Софія кілька секунд мовчала.
— Я його теж не переслуховувала останнім часом. Але пам’ятаю, що там є. І я хотіла сказати… я не для того його зберегла, щоб мститися. Я просто більше не могла носити це лише в голові. Воно занадто багато важило.
Вадим прикрив очі рукою.
— Я розумію. Напевно. Дякую, що сказала.
— Тату… — вона зітхнула. — Якщо ти все-таки послухаєш і тобі стане дуже погано — не тримай це в собі. Напиши хоч комусь. Хоч мені. Хоч Максиму. Просто не закривайся знову.
— Добре. — Голос йому зрадив. — Я постараюся.
Після розмови він довго сидів нерухомо. Потім різко встав, зібрав речі й поїхав додому раніше.
Ірина зустріла його в коридорі.
— Ти рано.
— Поговорив із Софією. — Вадим повісив куртку. — Вона сказала, що зберегла записи не зі злості. Просто більше не могла носити їх одна.
Ірина кивнула.
— Я так і думала.
Вони пройшли на кухню. Вадим сів, поклав телефон на стіл екраном угору. Файл світився в списку.
— Хочеш послухати зі мною? — спитав він раптом. — Не зараз. Але коли я наважуся. Щоб не одному.
Ірина дивилася на нього довго.
— Хочу. Але тільки якщо ти справді цього хочеш. Не тому, що треба швидко «покінчити».
— Я не хочу швидко. — Він провів рукою по обличчю. — Я просто більше не хочу, щоб цей файл був чимось, що висить між нами невидимим. Нехай вже буде видимим. Навіть якщо боляче.
Ірина сіла навпроти й обережно поклала свою долоню на стіл ближче до його руки. Не торкаючись.
— Тоді скажи, коли будеш готовий. Я буду тут.
Вадим кивнув. Потім тихо додав:
— Мені страшно, що після цього ти подивишся на мене інакше. Остаточно.
— А ти вже зараз дивишся на себе інакше, — м’яко відповіла вона. — І все одно сидиш тут. Це теж щось значить.
Увечері вони знову готували разом. Вадим різав овочі для салату, Ірина смажила рибу. Раптом з коридору долинув короткий, ледь чутний звук — ніби хтось дуже обережно посмикнув ручку дверей підвалу. Обидва завмерли.
— Ти чув? — спитала Ірина.
— Так.
Вадим витер руки й вийшов у коридор. Ірина пішла за ним. Двері підвалу були зачинені. Замок на місці. Але ручка була трохи повернута вниз, ніби хтось зсередини спробував її натиснути й не зміг.
Вадим обережно повернув ручку назад у горизонтальне положення. Пальці відчули холод.
— Воно нагадує, що час іде, — тихо сказала Ірина.
— Або що ми занадто довго стоїмо на порозі.
Вони повернулися на кухню. Доготовили вечерю. Сіли. Їли повільніше, ніж зазвичай. Телефон з файлом лежав поруч на столі — уже не схований, але й ще не відкритий.
Після вечері Вадим сказав:
— Не сьогодні. Але скоро. Можливо, завтра ввечері.
Ірина лише кивнула.
— Добре. Тоді завтра.
Відредаговано: 19.11.2026