Тінь, що пожирає

Розділ 35.


У понеділок вранці світло горіло як завжди. Ніби нічного зникнення ніколи не було. Вадим стояв на кухні й наливав каву, коли Ірина спустилася.
— Ти сьогодні на роботу? — спитала вона.
— Так. Але можу повернутися раніше, якщо треба.
— Не обов’язково. Просто… будь обережний. І телефонуй, якщо щось.
Він обернувся.
— Ти про що саме?
Ірина сіла за стіл, обхопила чашку руками.
— Не знаю. Просто після тієї ночі мені здається, що будинок слухає уважніше. Навіть коли ми мовчимо.


Вадим сів навпроти.
— Ти боїшся залишатися тут сама?
— Трохи. Але більше боюся робити вигляд, що нічого не відбувається. — Вона помовчала. — А ти?
— Я боюся, що якщо ми почнемо про це говорити вголос занадто прямо… воно відповість.
Ірина гірко усміхнулася.
— Воно вже відповідає. Просто не словами.


Вони пили каву мовчки ще кілька хвилин. Потім Вадим сказав:
— Я сьогодні, можливо, напишу Максиму. Попрошу той файл. Не обов’язково слухати одразу. Просто щоб він був у мене. Щоб я міг вирішити сам.
Ірина підняла очі.
— Ти готовий?
— Ні. Але ще менш готовий продовжувати чекати, поки він висітиме над нами як щось невідоме.
Вона кивнула.
— Тоді пиши. Я підтримаю. Навіть якщо після цього стане важче.
Вадим довго дивився на неї.
— А якщо після цього ти зрозумієш, що вже не можеш залишатися?
Ірина відповіла не одразу.
— Тоді я піду. Але не втікаючи й не вночі. Я скажу тобі. Прямо. І ми обидва будемо знати, що це рішення, а не зрив.
Він повільно кивнув. Слова «я скажу тобі прямо» прозвучали для нього одночасно лякаюче і полегшуюче.
На роботі він кілька разів відкривав чат з Максимом. Близько полудня все-таки написав:
«Можеш скинути той файл? Я поки не обіцяю, що послухаю. Але хочу, щоб він був у мене.»
Відповідь прийшла через сорок хвилин:
«Добре. Скину ввечері. Тільки попереджаю — там не довго. Але чітко.»


Вадим відчув, як холодок пройшов по спині. Він відповів лише «Дякую» і відклав телефон.
Увечері, коли він повернувся, Ірина вже була вдома. На столі стояла проста вечеря. Вони сіли.
— Він скине, — сказав Вадим. — Увечері.
Ірина відклала виделку.
— І що ти будеш робити, коли отримаєш?
— Не знаю. Можливо, просто збережу. Можливо, послухаю одразу. Можливо, попрошу тебе бути поруч.
Вона дивилася на нього уважно.
— Я буду поруч. Навіть якщо це буде дуже неприємно чути.
— А якщо там виявиться гірше, ніж ми думаємо?
— Тоді ми це почуємо разом. І вже не зможемо сказати, що не знали.
Вадим відвів погляд.
— Мені страшно не самого запису. Мені страшно, що після нього я більше не зможу бути як раніше.
Ірина тихо відповіла:
— Може, саме тому й варто послухати. Щоб ці слова нарешті перестали працювати.


Після вечері вони сиділи у вітальні. Телефон Вадима лежав на столі між ними. Коли він коротко вібрував, обидва дивилися на нього кілька секунд, перш ніж Вадим взяв його в руки.
На екрані було повідомлення від Максима з прикріпленим файлом.
Вадим не відкривав його одразу. Поклав телефон назад на стіл.


— Не сьогодні, — тихо сказав він. — Завтра. Або післязавтра. Але вже не через місяць.
Ірина кивнула.
— Добре. Тоді поки просто хай буде тут. З нами.
Вони ще довго сиділи мовчки.
Файл лежав у телефоні.
Двері підвалу — зачинені.
А між ними вперше за багато років була не порожнеча й не війна.
А спільне, дуже крихке очікування.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше