Розділ 26.

Вадим повернувся додому пізніше, ніж планував. Розмова з Катею сиділа в ньому важким, неперетравленим грудком. Він кілька разів ловив себе на тому, що відкриває чат, щоб щось написати їй — виправдатися, пояснити, повернути звичний тон — і кожного разу закривав, так і не набравши жодного слова.

У будинку було тихо. Ірина сиділа у вітальні з ноутбуком. Коли він увійшов, вона підняла очі, але нічого не спитала. Саме ця відсутність питань зараз дратувала його найбільше.
— Я вдома, — сказав він зайве.
— Бачу.

Він скинув куртку, пройшов на кухню, налив води і одразу вилив. Повернувся у вітальню.
— Ти весь день така? — спитав він.
— Яка?
— Відсторонена. Ніби тобі вже все одно.
Ірина закрила ноутбук.
— Мені не все одно. Просто я більше не бігаю за твоїм настроєм.

Вадим сів навпроти. Усередині вже піднімалася знайома хвиля — потреба повернути контроль, зробити її знову тією, хто виправдовується.
— Цікаво. А коли я намагаюся хоч якось вирватися з усього цього, ти одразу стаєш крижаною. Зручно, правда? Я завжди винен, а ти завжди вище.
— Я не вище, — тихо відповіла вона. — Я просто перестала опускатися.

Він засміявся коротко, різко.
— Слухай, у мене сьогодні й так був важкий день. Діти тиснуть, ти мовчиш, навіть… інші люди починають ставити умови. І ти ще тут зі своїми уроками моралі.
Ірина подивилася на нього уважніше.
— «Інші люди» — це Катя?
Вадим на мить завис. Потім махнув рукою.
— Неважливо. Просто всі раптом вирішили, що мають право щось від мене вимагати.
— А ти звик, що ніхто не вимагає, — спокійно сказала Ірина. — Тільки бере.

Він хотів різко відповісти, але в цей момент у кишені вібрував телефон. Повідомлення від Максима:
«Софія скинула мені один файл. Короткий. Я поки не слухав. Але якщо хочеш — можу переслати. Або не треба?»
Вадим довго дивився на екран. Пальці похололи. Він підняв очі на Ірину. Вона мовчала, але дивилася так, ніби вже здогадувалася, що саме прийшло.

— Що там? — тихо спитала вона.
— Максим. — Голос вийшов хрипким. — Каже, Софія знайшла записи.
Ірина повільно кивнула.
— І що ти будеш робити?
Вадим встав, пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна.
— Нічого. Поки що нічого. Це просто дитячі ігри. Вона завжди все драматизувала.

Але навіть промовляючи це, він відчував, як слова звучать слабше, ніж раніше. Порожніше.
Ірина підвелася.
— Якщо ти хочеш і далі робити вигляд, що нічого не відбувається — будь ласка. Але я більше не буду в цьому брати участь. Ні в мовчанні, ні у твоїх виправданнях.

Вона вийшла з кімнати. Залишила за собою тишу, в якій Вадиму раптом стало тісно.
Він знову відкрив повідомлення Максима. Курсор мигав у полі відповіді. Він набрав «Не треба», стер. Набрав «Скинь», стер знову.
Урешті просто вимкнув телефон.

Сів у крісло, закрив обличчя руками й довго сидів так.
Уперше за останні дні йому не було кого звинуватити достатньо переконливо.
Катя пішла.
Діти більше не мовчать.
Ірина більше не біжить за ним з виправданнями.
І найгірше — він починав розуміти, що всі ці «вона перебільшує» і «вона сама довела» вже не працюють так добре, як раніше.

Але змінюватися він усе ще не був готовий.
Поки що він лише сидів у темній вітальні й відчував, як ґрунт під звичними виправданнями повільно, але відчутно, починає сипатися.

Вадим просидів у вітальні ще довго після того, як Ірина піднялася. Телефон лежав на підлокотнику екраном униз. Кілька разів він простягав руку, щоб увімкнути його, і щоразу зупинявся. Повідомлення Максима не зникало з голови.
«Софія скинула мені один файл. Короткий. Я поки не слухав.»

Він уявляв, що там може бути. Його власний голос. Різкий, гучний, з тими самими словами, які він колись вважав просто «прямолінійністю». Тепер сама думка про те, що ці слова записані, викликала в нього фізичну нудоту.

Близько півночі він усе-таки відкрив чат. Набрав:
«Не скидай. Поки не треба.»
Відправив. Майже одразу з’явилося «прочитано». Максим не відповів.

Вадим піднявся нагору. У спальні горіло нічне світло. Ірина лежала на боці, обличчям до стіни. Він не міг зрозуміти, спить вона чи ні.
— Ти не спиш? — тихо спитав він.
— Ні.
Він сів на край ліжка з її боку. Довго мовчав, підбираючи слова.
— Максим написав про якісь записи. Я сказав, щоб не скидав.
Ірина повільно повернулася до нього.
— Чому?
— Бо не хочу цього слухати. І не хочу, щоб він слухав.
— А я хочу, — спокійно сказала вона. — Хочу почути, як це звучить збоку. Бо зсередини я вже не розрізняю, де правда, а де те, до чого звикла.

Вадим стиснув щелепи.
— Ти хочеш мене принизити?
— Ні. — Ірина сіла, обхопивши коліна руками. — Я хочу перестати сумніватися в собі. Усі ці роки ти казав, що я перебільшую. Що я надто вразлива. Що все не так погано. Якщо є запис — я хочу перевірити.
Він встав, пройшовся кімнатою.
— Це вже схоже на суд. Діти збирають докази, ти готова їх слухати. Всі тільки й чекають, щоб піймати мене на слові.
— Ніхто тебе не ловить, — тихо відповіла вона. — Ти сам залишав ці слова. Просто раніше вони зникали в повітрі. А тепер виявилося, що хтось їх зберіг.

Вадим зупинився біля вікна. За склом було темно. Він бачив лише своє розмите відображення.
— Я не святий. Я це вже казав. Але я й не той монстр, яким ви всі мене малюєте.
— А яким ти є? — спитала Ірина. — Скажи сам. Без виправдань. Без «вона довела». Просто — яким.
Він довго мовчав. Слова, які зазвичай приходили автоматично, цього разу не йшли. Замість них у голові крутилися уривки з блокнота Софії і уявний звук власного голосу на диктофоні.
— Я… не знаю, — нарешті видушив він. — Раніше знав. А зараз — ні.

Ірина дивилася на нього без злості. Лише з важкою, майже жалісливою увагою.
— Тоді, може, час дізнатися. Навіть якщо буде боляче.
Вадим похитав головою.
— Не сьогодні. Я не готовий.