Розділ 10. Сліди на склі

Дощ лив уже четверту ніч. Він стукав по даху рівно і монотонно, ніби хтось терпляче відлічував секунди до чогось неминучого.

Вадим стояв біля вікна в кабінеті і дивився на своє відображення. Скло було холодне. Обличчя — втомлене, з темними колами під очима. Він уже майже не спав. Кожної ночі йому здавалося, що хтось стоїть за дверима спальні. Не Ірина. Хтось інший.

Він провів пальцем по склу. На мить йому здалося, що відображення запізнилося на половину секунди. Він моргнув. Відображення повторило рух.
— Я втомився, — тихо сказав він сам до себе.
У відповідь почувся ледь чутний звук. Ніби хтось за склом зітхнув.

Вадим відійшов від вікна. На склі, там, де він щойно торкався пальцем, залишився тонкий слід. Ніби хтось інший теж провів по ньому з того боку. Слід був вологий. І холодний.
Він відвернувся. Не хотів бачити.

У кухні Ірина сиділа за столом і пила чай. Вона майже не спала останні ночі, але виглядала спокійніше, ніж зазвичай. Це дратувало його ще сильніше.
— Ти сьогодні знову розмовляла з кимось по телефону? — спитав він.
— З Софією, — тихо відповіла вона.
— І що вона каже?
— Що в неї все добре.
Вадим хмикнув.
— Звичайно. Усе в неї «добре». А ти тут сидиш і вдаєш, що в нас усе нормально.

Ірина мовчала. Вона просто дивилася в чашку. У її очах не було ні страху, ні провини. Лише тиха, майже чужа спокійність.

Вадим відчув, як усередині закипає злість. Але цього разу вона була змішана зі страхом. Він уже не був упевнений, хто тут насправді жертва.

Коли він пішов назад у кабінет, на склі вікна з’явився новий слід. Цього разу це було слово. Написане ніби пальцем з того боку скла.
«Скоро» 

Вадим довго дивився на нього. Потім витер слово рукавом. Слід залишився. Мокрий. Холодний. Ніби його ніколи й не витирали.
Він сів у крісло і закрив обличчя руками.
Дім не поспішав.
Він просто продовжував впливати. Повільно. Обережно. Крок за кроком.