Епілог. Е-мейли Романа Камінського, 2019

Січень 2019

“Це було принаймні нечемно, Теодоро. І нечесно. Спочатку ти прийшла без запрошення, а потім пішла по-англійськи.

Я прочитав те, що ти мені залишила. Ти сказала, що тобі шкода маніпуляторку і вбивцю, і тепер я з тобою погоджуюсь. Я їх не виправдовую, але десь розумію. Я вирішив поставити в їхній історії крапку.

Звісно, мені далеко до тебе. Ти ж бо розставляєш крапки швидко й ефектно.

Знаєш, рука не піднялась спалити щоденник і лист. Тому я склав їх у скриню і поховав на тій старій клумбі, яку ти не хотіла зносити.”

Лютий 2019

“Перевір рахунок, я скинув гроші за твою частку. Якщо щось не так - відпиши.”

Квітень 2019

“Я просто хотів спитати, як ти. Знаєш, клумба зазеленіла. Хрін знає, чи ті довбані фіалки багаторічні, але з цього щось точно вийде.

Мені тут погано. Фізично. Я майже не сплю, бо до мене приходить вона. Марта. Уві сні я бачу, як він її штовхає. Я спостерігаю ніби збоку, а потім бачу замість неї тебе, твоє закривавлене обличчя. 

Сподіваюсь, у тебе все добре, Теодоро.”

Травень 2019

“Ольга народила. Ти б могла принаймні надіслати вітальну листівку. Знаю, я хотів, щоб ти зникла. Але ти поводишся так, ніби тебе ніколи й не існувало.

Я б мав радіти народженню племінника. Але цей дім ніби відбирає відчуття щастя. Або його відібрало щось інше. Або хтось. 

Мені тут важко дихати, Теодоро. Як тоді, під час пожежі.

Сни стають усе химернішими. Потрібно було знищити ті… речі, а не ховати під землею. Вони там ніби проростають. 

Ользі тут добре, каже, що відчуває себе як удома. А я буквально божеволію. Можливо, ти була права, і Камінським просто не місце в цьому маєтку.”

Кінець травня 2019

“Щоб ти знала, я сам вийшов на мерію і поновив угоду. Скоро тут буде пансіон, як ти хотіла. Я втратив бісову купу грошей, але нарешті зрозумів: готельний комплекс якось не в’яжеться з історією цього дому. Нехай тут хазяйнують школярі, діти ж люблять ці химерні історії про привидів, чи не так?

Завтра підписую папери. Оля залишиться управляти. Вона звикла до маєтку, їй тут подобається. А я все ніяк не можу позбутися присмаку диму - він ніби вдряпався в ці стіни й постійно мене переслідує.

Я знаю твою адресу, Теодоро. Оля сказала. 

Якщо ти не хочеш мене бачити - напиши про це просто зараз.

І я все одно приїду.”

____________________________________

Червень 2019 

Початок літа видався надзвичайно спекотним. Будинок Теодора стояв на березі річки. Простий, невеликий, сучасний, із рівним газоном навколо, охайною альтанкою та дерев’яною гойдалкою, де щодня із задоволенням гойдався Алекс.

Він першим помітив чорний позашляховик, який спочатку порушив цей спокійний простір, а потім обережно зупинився трохи далі від будинку. Зсередини вийшов чоловік, озирнувся і помахав хлопчикові долонею.

Алекс зістрибнув із гойдалки й кинувся кликати Теодору. Жінка вийшла і завмерла на порозі, а потім склала руки на грудях. Вираз її обличчя не був здивованим, радше суворим.

- Чому ти так тягнув?

Роман торкнувся пальцем її щоки, заправив руде пасмо за вухо.

- Думав, ти не хочеш мене бачити.

Він озирнувся довкола.

- Тут затишно. Значно краще, ніж у мене.

Теодора уважно подивилась в його очі - вони стали ніби трохи теплішими.

- Той будинок добряче потримав нас за горло, - тихо сказав Роман, - Думаю, ми заслужили щось спокійніше.

- Наприклад?

- Дім, у якому ніхто не шкрябатиме по стінах.

Теодора ледь усміхнулась.

- Вимоги у тебе, звісно, захмарні.

Шановні читачі, книга завершена. Щиро дякую всім, хто читав. Буду вдячна коментарям, рецензіям та критиці ♥️