Епілог. Листи Романа Камінського, 1915

Осінь 1915 року

“Марто, ти стала найбільшою загрозою, з якою я коли-небудь стикався. І найбільшою пристрастю, яку я коли-небудь знав. Ти - мій змій-спокусник, мій гріх, моє прокляття. Але якби мене спитали, чи хотів би я ніколи тебе не знати, я б спочатку злякався, бо ця думка для мене нестерпна, а потім відповів би - ні. Ні. Ні. Ні.

Я не тямлю себе без тебе.

І тепер, коли тебе немає, згадка про нас гріє мене і грітиме решту мого життя.

Знаєш, мені немає виправдань, і вже нічого не повернеш. Я не хотів, Марто, не хотів, щоб ти впала. Але я злякався, що ти знищиш його. Коли я побачив, як ти стоїш із Давидом на руках біля огорожі другого поверху, закоханий чоловік всередині мене замовк, і прокинувся батько.

Я не міг дозволити померти своєму синові.

Ти наказала не наближатись і повернулась до мене спиною. Я був обережним і не до кінця вірив, що ти здатна завдати шкоди дитині через любов до мене.

А потім я згадав власного брата і пляшечку з чемеричною настоянкою, як її вміст розчинився у його чарці. Я впізнав у тобі себе. І мені стало по-справжньому страшно. Я зважився на вбивство заради тебе - і зрозумів дуже чітко: ти зробиш заради мене те саме.

І тоді я кинувся до тебе - швидко і різко. Думаю, ти не очікувала. Твої зелені, як отрута, очі дивились на мене зі злістю та здивуванням, волосся вогнем розсипалось по білій мереживній сукні. Ти притисла дитину сильніше, і мені довелося діяти грубо. Немовля зайшлося плачем, я боявся, що нас почують. Або що ти жбурнеш його, як непотріб. Я рвучко схопив Давида, ти зробила крок назад, і я випадково штовхнув тебе.

А потім - цей оглушливий тріск. І глухий удар.

Я бачу тебе у калюжі крові з висоти другого поверху. Я знищив те, що кохав, одним невдалим рухом.

Але знаєш, Марто, я дещо збагнув. Ти б також знищила мене, і я б тобі за це подякував. Але склалось інакше, і тепер я нестиму цей тягар тут, на землі, і там - у пеклі.

Вдень я безцільно блукаю домом і садом. Лісопильня тримається на плечах твого брата. А я - вибачаюсь перед своїм, стою на колінах біля чавунного хреста, в’яжу на нього стрічку, якою ти перев’язувала волосся. Він став невинною жертвою нашої з тобою гри. Мені шкода. Але заради тебе я б знову вбив.

Твоя матір виглядає так, ніби знає більше, ніж гпромовляє вслух. Я бачив, як вона відрізала пасмо твого волосся в день прощання. Вона сховала його в кишеню, коли відходила від труни, але я встиг помітити. Кажуть, Софія - відьма. Якби ж вона могла повернути тебе до життя…

Усі думають, що ти стрибнула сама. Через Ростисла. Смішні. Наївні. Вони ніколи не дізнаються про нас. Священник відмовився тебе відспівувати. Але тобі це і не потрібно, правда, Марто?

Бо ти залишишся тут, блукатимеш тінню у цих стінах. Я знаю, що ти не пішла. Ти б не пробачила мені навіть після смерті. Я відчуваю твою присутність, бачу твоє відображення у дзеркалах і вітражах. Ти приходиш до мене вночі - тепер це мій улюблений час доби. Уві сні я цілую тебе, притискаю до себе і відчуваю тепло. Іноді ти залишаєшся такою самою, як при житті: красивою і небезпечною. А іноді перетворюєшся на почвару, що ладна розірвати мене на шматки. Але навіть тоді я не хочу прокидатись.

Бо у реальності тебе вже не існує.”