Розділ 24. Вихід

Документи Теодори були складені рівним стосиком на підвіконні Макарової кухні. Він дивився на них, як на щось незворотне, і не до кінця розумів, чи варто було погоджуватися на угоду з Тимофієм Борейком. Той говорив дуже переконливо, не обіцяв золотих гір, але чітко дав зрозуміти: якщо Макар зробить, як просять, Борейко посприяє не тільки поліпшенню його матеріального становища, а й розвитку кар’єри.

Насправді Тимофій Борейко просив небагато. Для початку потрібно було забрати у Теодори всі копії документів, із чим Макар упорався блискавично. Другий крок - знищити їх. На смітник - ризиковано, краще спалити. Вогонь не залишає слідів. І наостанок - поставити угоду під сумнів, щоб унеможливити відновлення файлів у державних реєстрах. Останній крок кидав тінь на компетентність Макара Коваля, але заради свого майбутнього він був готовий піти навіть на це. Кілька маленьких неправильних кроків приведуть його до джекпоту, принаймні так обіцяв Борейко.

Макар ще раз подивився на документи й зробив ковток кави. Усе складалося добре, окрім того, що Теодора рано чи пізно довідається про його зраду. Хоча, якщо чесно, він ще не зробив нічого кримінального. Копії лежали ось тут, просто під його носом, і як нотаріус він мав повне право попросити їх у своє розпорядження.

Тож ще був час подумати. Але від думок його відволік смартфон. Короткий дзеленькіт приніс повідомлення від Теодори: “Став відновлення документів на стоп. Домовленість із мерією відклич. Я їду. І надалі все вирішу з Камінським сама. За твої послуги оплачу повністю”.

- Що, бляха? - Макар втупився в екран телефона й кілька секунд дивився, ніби не до кінця зрозумів зміст повідомлення, а потім натиснув виклик. Глухо.

Він знову спробував зателефонувати, але телефон Теодори не відповідав. Чоловік ніяк не міг второпати, що вона, в біса, собі надумала. Нутрощі стиснулися від дивного відчуття, ніби все летить шкереберть. Плакали його гроші, але з іншого боку, принаймні він не забруднить руки. І знову не доведеться робити важкий вибір, адже цього разу вибір зроблять за нього.

І все-таки Ковалю захотілося почути відповіді особисто.

Він дістався маєтку за п’ятнадцять хвилин і ще на під’їзді до території відчув: щось не так. Попри сонячний морозний день садибу огорнув молочний туман. Їдкий запах диму проникав у салон Форда навіть крізь зачинені вікна. Вкриті снігом гілки старих лип, що обступали алею, закривали огляд, але серце Макара вже калатало, як навіжене. Він натиснув на газ, і автомобіль рвонув у бік будинку.

Прибудова Теодори була охоплена полум’ям. Злі язики вогню повільно перебирались на основний дім, торкались вікон злими поцілунками. Коваль вистрибнув з автомобіля і підбіг до будинку Романа. Він щосили гатив у двері, але дарма, ніхто не відчиняв, господарів не було вдома.

- Чорт забирай, - чоловік схрестив руки за головою, гарячково думаючи, що робити далі.

Викликав пожежних і знову зателефонував Теодорі. Телефон мовчав. Макар знайшов у контактах Камінського - дзвінок обірвався майже одразу.

- Що ж це коїться?..

Макар метнувся до вхідних дверей основного будинку, але вони виявилися замкненими. Жар від пожежі, що охопила прибудову, змушував триматися подалі, і тоді він згадав про тильний вхід, який вів на задній двір. А що, як ще не пізно?

Коваль обігнув будинок. Сад стояв незворушно, ніби спостерігав за тим, як усе руйнується.

_______________

Рух по підвалу ускладнювався не лише темрявою, а й стіною диму, що оповила весь простір навколо. Кожен подих закінчувався надривним кашлем. Здавалося, кисню в підвалі майже не залишилося. З боку прибудови час від часу долинав гуркіт, вочевидь, провалилася стеля. Червоні відблиски танцювали на стінах, мерехтіли у краплинах конденсату, що вкривали каміння.

Камінський тримав Теодору за руку і рухався до тієї самої точки, звідки вони прийшли. Але на одній із розвилок жінка раптом зупинилась і потягнула його зовсім в інший бік. Йому здавалося, що вони заглиблюються у лабіринти все далі, і це чомусь зовсім не асоціювалося з порятунком.

- Теодоро… - його голос звучав тихо, з легкою питальною інтонацією.

Вона легенько торкнулася рукава його сорочки, ковзнула пальцями по шкірі й самими губами прошепотіла:

- Просто довірся.

Вони проходили повз дерев’яні стелажі зі склянками та пляшками рівно тим самим шляхом, яким колись ішла Теодора, коли шукала маленьке чорне кошеня, але натрапила на значно страшнішу знахідку.

Густий їдкий дим стелився попід стелею, дряпав легені. Коридори ставали вужчими й іще темнішими, навколо - лише морок і помаранчеві спалахи за спиною, ніби сам будинок світився вогнем.

Теодора зігнулась і надривно закашлялась. Роман спробував її підтримати, але й сам уже ледь дихав.

- Куди нам? - прошепотів він їй на вухо.

Нарешті в кінці чергового проходу вони побачили сіру пляму серед темряви. Це змусило їх прискорити крок. В стіні останньої галереї виднілися саморобні дверцята, сколочені зі старих дощок.

«Як я міг забути?» - промайнуло в думках Камінського, і одним поштовхом плеча він вибив дверцята з петель. Потік свіжого повітря розвіяв гіркий туман палаючого підземелля.

Вони піднялися сходами й уперлися в металеві стулки, переплетені ззовні іржавим дротом.

- Сподіваюсь, ти не начепив на них замок, - не без іронії сказала Теодора.

- Відійди, - рикнув Камінський.

Коли вона посунулась, він ударив у стулки передпліччям. Дріт піддавався, але до ручок майже неможливо було дотягнутися. Крізь щілину вже було видно сад, вкритий снігом, мов білим попелом.

- Та відкривайся ж, сука… - процідив Камінський і щосили вдарив у люк.

Листи знову здригнулися. У шпарині промайнула тінь.

- Тут! - хрипко закричав Роман, - Відкривайте!

Хтось почув. Дверцята сіпнулися й зі скреготом розчахнулися. Сліпуче денне світло разом із морозним повітрям прорвалися всередину. Теодора заплющила очі, а Роман підштовхнув її вперед.