Розділ 23.2 Підвал

Роман кинувся нагору, а Теодора сиділа так само нерухомо, тремтячими пальцями стискаючи скриньку. Він вдарив у двері, але за ними не було жодного руху. Цілковита тиша ніби вгризлась у товстий, важкий метал. Роман ніколи не страждав на клаустрофобію, але в цю мить йому раптом стало важко дихати, а особливо дратував надмірний, неприродний спокій Теодори.

- Я, звісно, не хочу тебе відволікати, - прогарчав він, - але нас тут закрили. Дай ключі.

Теодора навіть не подивилась у його бік, її увага була цілковито зосереджена на вмісті скриньки. Вона підділа нігтем посірілий конверт, на якому нерівним почерком було виведено: «Для моєї Марти». Подих перехопило, тілом пробігли мурашки, але те, що лежало під конвертом, змусило її серце забитися ще швидше. На дні лежали три старовинні карти Таро, а поруч із ними - руде пасмо волосся, перев’язане тонкою блакитною стрічкою.

«Щоб накласти прокляття, треба три речі», - згадалась Орися. 

Теодора взяла в руки карти й розкрила їх віялом. Вона не розбиралась у символах, але легко прочитала те, що було написано під моторошними картинками: «Коханці», «Башта», «Смерть».

- Гей, ти оглухла? - репетував Камінський, дивлячись згори на її напружену, схилену над скринькою спину.

Вона повернулась, очі - широко розплющені від потрясіння. 

- Це все-таки прокляття, - глухо вимовила.

- Ой, не починай, - відмахнувся чоловік, але все таки спустився, присів поруч, перехопив скриньку й подивився всередину.

Перебираючи предмети, він не відчував страху, тільки нав’язливе відчуття того, що втручається в щось чуже, щось, що давно мало померти у стінах цього будинку, але чомусь уперто чіплялось за життя.

- Просто не чіпай.

Він обережно забрав у Теодори скриньку й склав усе назад. Його дотик затримався на пасмі, його колір вицвів не від сонця, а від самих років. Камінський очікував, що воно розсиплеться від дотику, але волосся виявилось напрочуд міцним, ніби нитки старого похоронного вінка.

Роман простягнув руку, щоб забрати конверт, але Теодора лише хитнула головою.

- Навіщо він тобі?

- Я хочу знати, що з нею сталося. Можливо, він про це писав. 

Жінка стиснула між пальцями конверт із посланням для Марти, а потім вклала його у щоденник, ніби боялась, що Камінський відбере. Роман кивнув, закрив кришку скриньки й, знайшовши поглядом тайник у стіні, поклав знахідку назад.

- Ходімо.

Він вагався, але все-таки взяв її за кінчики пальців - ніжно, обережно, ніби боявся, що вона втече, розчиниться у мороці, як та примара, що приходила до нього уві снах.

Теодора зробила кілька кроків угору і зупинилась, ковзнула рукою в одну кишеню, потім - в іншу, але дістала звідти лише іржавий ключ від скриньки. Зв’язки, якою вона відкривала підвал, не було - вона так і залишилась висіти у замковій шпарині. Ззовні.

Роман стиснув кулаки, його почуття до цієї жінки змінювались, як погода у березні. Ще секунду тому він відчував до неї мало не болісну ніжність, а тепер був готовий зіштовхнути зі сходів.

- Коли ти, в біса, заберешся звідси?, - вигукнув він, - від тебе одні, бляха, проблеми.

Теодора лише звела очі під лоба й рушила вузьким коридором вглиб. Підвал складався з низки довгих проходів і мав не один вихід. Вони обоє це знали, тому Камінський, трохи заспокоївшись, рушив слідом.

За рогом починався підвал прибудови. На відміну від кам’яного лабіринту, що розгортався під основним будинком, він ніби підіймався вгору до поверхні. Стеля там була нижчою, а замість кладки з блискучого чорного каменю - дешевший бетон. На стіні причаїлось вузьке прямокутне вікно, щоправда зовні засипане снігом, тож денне світло ледве просочувалось у приміщення.

Теодора випереджала Роман на кілька кроків, вона точно знала, де знаходиться люк, що веде до кухні. Уже хотіла повернути, коли Камінський різко сіпнув її за лікоть і розвернув до себе обличчям. Холод кам’яної стіни вп’явся їй у спину. В очах застигло здивування, тіло напружилось від недовіри.

- Що ти ро… - вона не встигла договорити.

Він перервав її різким, голодним поцілунком, ніби тут, у темряві й тиші, поза досяжністю чужих очей, йому дозволено робити все, що заманеться. Ніби все це все одно забудеться, але він пошкодує, якщо не спробує.

Теодора не пручалась. Її відповідь була такою самою імпульсивною, необережною, ніби вона сама втомилась тікати від того, що давно стало очевидним.

Його пальці торкнулись її шиї, ковзнули вниз, стискаючи так, що Теодора ледь втримала подих. Вона на мить відсторонилась, щоб подивитись у його очі кольору світлої сталі, в яких відбивалось щось темне й небезпечне, а потім вхопилась за комір його сорочки і сама притягнула ближче.

- Навіщо це? - їхні подихи сплітались.

- Я мав впевнитись, перш ніж тебе відпустити.

- У чому?

- Що ми не просто живемо у тіні привидів цього клятого дому. Що між нами щось є.

- Впевнився? - її голос звучав хрипло, майже приречено.

Але Камінський замість відповіді знову її поцілував, глибше, повільніше, ніби не міг насититись.