Розділ 23.1 Скринька

Вранці все було готове до від’їзду. Лише маленький Алекс набундючився, бо нарешті звик до маєтку і зовсім не хотів його покидати, не хотів залишати Ольгу. Хлопчик похнюплено дивився на Теодору спідлоба, ніби саме вона була його найбільшим ворогом. Як навмисно, він раз по раз витягував із валіз дрібні іграшки, олівці, машинки й розкидав їх по будинку, немов намагався залишити по собі бодай якийсь слід.

- Та заспокойся ти вже, - зрештою не витримала Теодора, - Нас тут більше нічого не тримає.

Потрібно було перегорнути сторінку. Але чомусь це виявилося надто болісним.

- Їдемо після обіду, - тоном, що не терпів заперечень, сказала Теодора, - А поки можеш піти попрощатися.

Вона провела хлопчика до Ольги й зупинилася біля входу до будинку.

Під пахвою - щоденник Марти, у руці - старий іржавий ключ. Теодора майже напевно знала, де шукати тайник. Але вперше не була впевнена, що хоче побачити те, що ховали всередині. 

Окинувши поглядом під’їзну алею, вона зайшла до головного будинку через центральний вхід. Аромат старого дерева майже витіснив запах будівельного пилу й фарби. Сьогодні дім мовчав, по неділях у робітників був вихідний. Крізь відреставровані вікна відкривався чарівний краєвид на сад, залитий холодним зимовим сонцем.

Теодора так і не змогла спалити щоденник. Не через голоси в голові - просто рука не піднялася. І тепер їй раптом захотілося востаннє піднятися на другий поверх, зайти до кімнати Марти й залишити зошит там, де вона знайшла його багато років тому - у шухляді старого письмового столу.

Але прохід нагору був закритий: сходи ремонтували. Теодора завмерла, дивлячись наверх, а потім різко звернула з яскраво освітленої вітальні у темряву, до вузького коридору, в кінці якого недобре поблискували важкі металеві двері. Вхід до підвалу.

Вона дістала ключі зі своєї зв’язки, відсунула засув, скинула щеколду й повільно відчинила двері. Ключі тихо брязнули, ніби нагадуючи, що їх варто витягти із замку. Та Теодора, заворожена крутими кам’яними сходами, що тонули у чорнильній темряві підземелля, забула це зробити.

_____________________

Роман не ночував вдома з минулого вечора. Не міг і не хотів знаходитися із Теодора під одним дахом, ніби це спричиняло біль, майже фізичний. Замість цього - бар і гарненька повія, ще зовсім юна, ледь за двадцять. З очима смарагдового кольору і в’юнким русявим волоссям, яке при жовтому світлі готельних ламп віддавало міддю. 

Вона когось йому нагадувала, жінку, яку він мріяв викреслити зі свого життя і водночас ніколи не відпускати. Він пестив її тіло у півтемряві й думав про останні слова, що сказа. 

«Прощавай, Теодоро», - болісно пульсувало у скронях, коли він цілував незнайомку так палко, ніби вона була тією, кого він підсвідомо бажав і ненавидів. Його рухи і доторки віддзеркалювали цю двоїстість: він то ставав ніжним, торкаючись губами її ключиць і повільно ковзаючи вниз, то жорстким - коли з рвучкими, геть необережними поштовхами втискав її в зім’яті простирадла. 

Вранці оманливий туман розвіявся, на ліжку поруч лежала просто молода русява повія. Він кинув гроші на постіль і мовчки вшився.

Дорогою додому Камінський відчув, як спітніли долоні. Пальці лежали на кермі не вільно, як зазвичай, вони буквально впирались у чорну шкіру. Коли він побачив її темний седан на алеї, тіло охопило дивне полегшення, з яким думки воліли не погоджуватись.

- Чого ти, трясця, тягнеш, Теодоро, - прошепотів він, відчуваючи, як приємно було чути її ім’я з власних вуст.

Нісенітниця. Він струснув головою і провів долонями по обличчю. Скоро все скінчиться.

На терасі Ольга розмовляла з Алексом, той ламаною українською скиглив, що не хоче їхати і буде сумувати. Тимофій Борейко, який приїхав на вихідні, стояв поодаль від них, бездумно клацаючи пальцем по смартфону.

- Чув, що пані Чорторий нарешті одумалася, - оживився він, побачивши Романа, - тепер усі мої старання коту під хвіст.

- Про що ти?

Борейко лише звів брови і розвів руками.

- Тепер усе це не має значення, хіба що вона передумає.

Роман зміряв його поглядом, в якому не було ані краплі цікавості, і вийшов з тераси на вулицю перекурити. Двері в основну будівлю були прочинені. Камінський зробив кілька тяг і кинув недопалок просто на бруківку.

Зайшов у будинок, озирнувся. Мертва тиша. Золотаве денне світло. Казковий сад за вікном.

І раптом - БАХ.

Він перетнув вузький коридор і завмер. Двері у підвал були відчинені, за ними - майже вертикальні сходи, внизу яких ледь вловимий рух. Ці бісові відчинені двері ніколи не віщують нічого хорошого. 

Він підійшов ближче, затуляючи своєю постаттю дверний отвір та падаюче згори світло. Теодора здригнулась і повернулась в його бік. У руках - знайомий зошит і щось іще, маленьке, чого Роман не міг розгледіти на такій відстані.

- Наша пісня гарна й нова, - хмикнув він. 

Вона не відповіла. Камінський ще трохи повагався і почав спускатися. Щось у руках Теодори клацнуло.

Вона присіла на сходинку, а він навис над нею, спиною до дверей. Тьмяне світло ледь підсвічувало простір. У руках жінки була невеличка різьблена скринька, запилена та стара. Від неї йшов легкий запах старості та гнилої деревини.

- Що це?

Вона на мить повернулась до нього і знову сконцентрувалась на знахідці. Ще один клац, ключ повернувся в замку, сталеві тримачі послабились, Теодора притисла їх пальцями -  кришка скриньки підстрибнула і відкрилась.