Розділ 23. Прощавай

Пізніше будинок наповнився галасом і чужими людьми. Теодора пам’ятала, як вони з бабусею сиділи на кухні, а слідчий ставив надто гострі для однозначних відповідей запитання. Першою говорила Орися, і Теодора, дивлячись на неї, раптом усвідомила: з її вуст злітає… не зовсім правда.

- Навіщо ви відкрили підвал?

Запитав слідчий. Можливо, це був Юхневич, Теодора не пам’ятала напевно.

- Я хотіла прибрати старі склянки, - твердо відповіла бабуся, - Найзручніше було заносити все через вхід із будинку. Я відчинила двері й пішла до себе по відро та ганчірку, хотіла витерти пил зі стелажів.

- А потім?

- Коли поверталась, почула крик Теодори, - Орися коротко, майже гіпнотично, глянула на онуку, а тоді знову впевнено подивилась на чоловіка у формі, - Я кинулась у підвал і побачила пані Камінську на підлозі.

Вона опустила голову, і голос її тремтливо урвався.

Слідчий перевів погляд на дівчинку.

- А ти що робила у підвалі, Теодоро?

- Шукала кошеня.

Маленький клубочок у неї на руках тихо нявкнув, ніби підтверджуючи слова.

- Думаю, пані Камінська спустилася на звук, - тихо додала Орися, - Там дуже круті сходи. І темно.

- Дякую за припущення. Слідство розбереться.

Згодом Теодора сама повірила в історію, яку того вечора розповіла Орися Чорторий. Її дитяча пам’ять перекроїла правду, обережно сховавши все, що могло кинути тінь на бабусю. Та диктофонний запис, старий ключ і дивний ланцюг подій, що тепер загрожував мешканцям будинку, поступово витягнули назовні те, що роками лежало на дні пам’яті.

Роман Камінський мав рацію. Провина жила у цьому домі значно довше, ніж хотілось вірити. Частина цієї провини належала Орисі. Частина - їй самій.

Ні, бабуся не штовхала Катерину. У цьому Теодора була майже впевнена. Але й не випустила її. Ті глухі удари, які пролунали перед падінням, були ні чим іншим, як відчайдушними спробами Катерини вибратися з підвалу. А потім вона, вочевидь, оступилась на темних сходах. І скотилася вниз. Фатально.

Якби тільки Теодора тоді не побігла за кошеням, а покликала бабусю на допомогу, цього, можливо, вдалося б уникнути. Якби Орися побачила онуку поруч, то, напевно, відпустила б ті двері. І темрява, яку цей будинок роками вирощував у думках Чорториїв, можливо, того вечора не дотягнулася б до Катерини Камінської.

_______________________

Ближче до вечора Теодора встигла зібрати частину валіз, здебільшого Алексові іграшки. Вона вирішила одразу занести їх до авто, щоб ранкові збори були менш метушливими.

Над садом повільно згущалися сутінки, сніг тихо рипів під ногами. Жінка зачинила багажник і витерла змерзлі пальці об рукави светра. Вона навіть не озирнулася, коли почула кроки.

Роман зупинився за метр від авто. Він вийшов надвір без верхнього одягу, і плечі його помітно тремтіли від холоду. З кожним подихом із рота виривалася хмарка пари.

- Кудись збираєшся?

- Так.

Камінський мовчки кивнув і схрестив руки на грудях, ніби йому стало ще холодніше.

- Надовго?

Теодора глянула на нього трохи спідлоба - досить красномовно, щоб він зрозумів.

Йому до горла підкотився важкий клубок. Навколо стало так тихо, що було чути, як вітер струшує сніг із гілок. Пауза ставала нестерпною.

- Справи зі спадком можемо закрити телефоном, - ніби намагаючись розвіяти напругу, озвалася Теодора, - І… я погоджуюся на твою угоду.

Камінський мовчав. Саме цього він і домагався. То чому ж усередині раптом стало так порожньо? Здавалося, він чув шум власної крові, вона важко пульсувала у скронях. Треба було щось сказати, але слова застрягли десь глибоко, він лише кивнув. Обличчя напружилося, чи то від холоду, чи то від внутрішньої боротьби.

- Добре.

Слово зірвалося з губ надто тихо, майже вимучено. Теодора коротко кивнула.  Ні здивування, ні заперечення. Просто - “добре”. Вона відвела погляд убік.

Камінський дивився на її бліде обличчя, темні кола під очима, на почервонілі, потріскані від холоду руки.

- Розумне рішення, - сказав якось невпевнено, ніби хотів вимовити зовсім інші слова, але не зміг стримати звичної колючості.

Кутик губ Теодори сіпнувся. 

- Дякую.

Він здивовано глянув на неї.

- За що?

- За те, що допоміг мені там, у басейні. Якби не ти…

Теодора знала, що зараз це недоречно. Але просто не могла мовчати. Бо тиша між ними завжди ставала небезпечною. І могла призвести до чогось такого, чого не можна було допустити.

Роман опустив погляд і тихо сказав:

- Прощавай, Теодоро.

Слова пройшлися по серцю, мов гострий край криги - по живому, гарячому. А він - просто пішов.