Розділ 22.1 Катерина

З того дня Теодора майже не випускала кошеня з рук. Вона сиділа на холодних кам’яних сходах заднього дворика, а малюк тихо муркотів, згорнувшись клубочком у неї на колінах.

Вечоріло. Сад поволі заповнювався синюватими тінями, а останні промені сонця ковзали по старих високих вікнах, золотили шибки й стіни будинку. З боку парадного входу долинали приглушені голоси. У домі хтось був, хоч на скляних дверях оранжереї висів важкий навісний замок.

- Ви взагалі бачили його обличчя?

Дівчинка щільніше притулилась до скла. Крізь шпарини між дерев’яними рамами скляних секцій луною долинали знайомі голоси.

- Це діти, Катерино, - втомлено відповіла Орися.

- Роман щодня повертається побитий! - голос Катерини зірвався, - Відтоді як ваша онука з’явилась у його житті, він ніби сказився! Лізе в кожну бійку!

- Вона просто дитина, Катерино. Не перекладайте на неї відповідальність.

Теодора сильніше притиснулась до скла, водночас пригортаючи до себе кошеня.

- А на кого мені її перекладати? На героїв ваших «родинних казок»? На старих привидів, якими ви лякаєте дітей? - голос Катерини звучав дзвінко, роздратовано.

На мить у будинку зависла тиша. Теодора відчула - у повітрі щось змінилось. Різкий протяг сколихнув скляні рами. Кошеня перелякано нявкнуло й зіскочило з рук дівчинки.

- Не кажіть того, чого не знаєте.

- А ви тримайте своє дівчисько подалі від мого сина!

Запала коротка пауза. Теодора озирнулась, кошеня терлося біля її ніг. З будинку донісся звук кроків - гучний стукіт підборів по кам’яній підлозі.

- Навіщо ви відкрили підвал? - у голосі Катерини бринів лід, - Дмитро казав, що він в аварійному стані.

- Я роблю що хочу у своєму домі, - тихо, але з прихованою погрозою відповіла Орися.

Катерина коротко й холодно розсміялась.

- Це не ваш дім. Вам належить сарай.

Теодора присіла навпочіпки, намагаючись підхопити кошеня, але те вперто не хотіло йти на руки.

- Киць-киць-киць… - тихо покликала дівчинка.

Звук кроків став гучнішим, але змінився, тепер хтось ступав уже не по дереву, а спускався кам’яними сходами.

А потім почувся гуркіт. Глухий. Страшний.

І одразу за ним - ляскання важких металевих дверей. А далі -  ледь чутний удар, ніби хтось вдарив по товстому металу.

Теодора здригнулась.

Ще удар.

Дівчинка відступила назад. Кошеня дременуло вбік уздовж стіни. Теодора побігла слідом, а в спину їй дихала важка, в’язка тиша.

Вона почула гучне нявкання за десяток кроків від скляної тераси, але не одразу зрозуміла, звідки саме воно долинало.

- Киць-киць…

Звук повторився, і Теодора присіла навпочіпки, розглядаючи потрісканий фасад будинку. В одному місці між фундаментом і землею чорніла широка шпара. Коротке жалісливе «няв» донеслось саме звідти.

- От трясця… - прошепотіла дівчинка й уже збиралась оббігти будинок, щоб покликати бабусю або бодай пані Катерину на допомогу.

Та раптом помітила люк із двома металевими стулками. Раніше ручки були міцно перев’язані іржавим дротом, але не так давно діти, шукаючи гострих відчуттів, зняли його й закрутили назад абияк, зовсім ненадійно. Теодора обережно розкрутила дріт і відчинила люк. До підлоги було метра півтора, а далі - кілька сходинок униз і ще одні дверцята, дерев’яні, зовсім трухляві від часу. 

Дівчинка зістрибнула. Внизу було значно холодніше, ніж нагорі. Від дверей тхнуло сирістю й цвіллю. Теодора штовхнула їх і завбачливо підперла камінцем.

Увійшла.

Денне світло трохи розсіяло темряву, в його променях кружляли дрібні порошинки пилу.

- Кицю!

Вона сподівалась, що малюк не забіг надто далеко, бо, якщо чесно, блукати самій підвальними лабіринтами було моторошно. Уздовж стін стояли високі дерев’яні стелажі. На них - переважно порожні, а подекуди й повні банки та склянки. Чим далі Теодора заходила, тим сильніше доводилось напружувати зір - темрява ставала суцільною.

Дівчинка йшла навпомацки, а кошеня, як на зло, не озивалось.

- Кицю… - її голос став майже благальним.

Вона вже думала повернутись назад і покликати когось на допомогу. Підвальний холод пробирався під тонку літню сукню, а запах старості, вогкості й занедбаності викликав огиду. І раптом:

- Няв.

Теодора оживилась і швидко рушила вперед темним вузьким коридором. Кошеня знову нявкнуло, кігтики дрібно стукали по підлозі. Теодора повернула ліворуч на звук, і несподівано перечепилась об щось і впала. 

Вона спробувала підвестись, але замість холодної бетонної підлоги намацала інше - тепле і моторошно м’яке. Щось, що нагадувало людську руку.

Теодора не стрималась. Її пронизливий дитячий крик розітнув темряву. І тієї ж миті двері нагорі розчахнулися. У широкій смузі світла, що впала на круті схходи, Теодора побачила Орисю.