Розділ 22. Не та кров

Ранок був ясним і сонячним - настільки світлим, що здавалося, ніби він забрав усе темне й тривожне, що охопило попередньої ночі Теодору та Романа: її страхи й провину, його сумніви та бездіяльність. Надто довгу, майже злочинну.

У неї був час подумати, усе зважити і прийняти рішення. Болісне, але правильне.
«Забирайся з того дому», - казала Орися Чорторий.
«Просто піди. Врятуй мене від себе», - отруйним змієм шипів Камінський.

І Теодора нарешті зважилась.

Того ранку вона дивилась на безтурботне обличчя сплячого Алекса. Його довгі вії ледь тремтіли уві сні, і раптом вона усвідомила, що могла втратити його через власну неуважність, через свою зацикленість на історіях, які давно мали залишитися в минулому. Вона погладила хлопчика по темному волоссю - і перед очима одразу постала інша картина: візочок із маленьким Давидом падає у воду, немовля плутається в пелюшках,  холодна глибина тягне його на дно.

Одержимість Марти Романом Камінським спотворила її думки, стерла межу між темною пристрастю та любов’ю, між бажанням і хворобою.

А її власна… О ні, вона б не назвала це одержимістю. Для цього існувало інше слово. М’якше. І небезпечніше через цю м’якість. Не цікавість і, боронь боже, не закоханість… Її нездорова ворожнеча з Романом Камінським, на тлі якої народилося щось значно глибше й бентежніше, руйнувала цей маленький світ, замкнений у периметрі маєтку, і наражала на небезпеку людей, які були їм обом дорогі.

Теодора вийшла на ґанок і втягнула морозне повітря на повні груди. Воно мало чистий, свіжий смак. Вона піднесла до губ чашку з кавою, вдихнула її терпкий аромат. Не пила - просто смакувала запах, ніби саме життя.

Роман Камінський, одягнений у чорне, темною неправильною плямою ковзнув поміж засніжених дерев. Він навіть не подивився у її бік, просто сів в авто і поїхав.

Теодора ледь помітно посміхнулась. Її рішення було кришталево правильним. Тверезим. Бо їхні з Романом життя - дві паралельні лінії, які не повинні перетинатися. Інакше у точці цього перетину народиться щось хворобливе, руйнівне, взаємозалежне. Як і століття тому. 

Коли авто Романа зникло за старими липами, на терасі сусіднього будинку з’явилась Ольга. Вона виглядала свіжою, але сильно кульгала на пошкоджену ногу.

Теодора затримала на ній погляд, і одразу відвела очі.

Господи. Чому, щоб прийняти правильне рішення, має статися щось страшне? Чому вона не пішла відразу? Навіщо продовжувала гратися у цю війну за спадок?

- Доброго ранку, - з усмішкою сказала Оля.

- Доброго, - відгукнулась Теодора.

І в цьому слові було щось таке просте й буденне, що на душі раптом стало тепло й легко.

Оля підійшла ближче. Вона ніколи не бачила, щоб Теодора усміхалась настільки відкрито. Зазвичай у її посмішці ховались іронія або колючий сарказм.

- Ти як? - тихо запитала білявка.

- Я вирішила поїхати.

Ольга завмерла, але нічого не сказала. Вона вже встигла звикнути до маленького Алекса.

- Не хочу більше ускладнювати життя твоєму брату.

 Теодора поставила чашку і взяла дівчину за руку.

- Пообіцяй берегти себе, Олю. Я не знаю напевно, чи існує прокляття, що загрожує Камінським. Чи це темна енергетика дому. Чи просто гра людської уяви…

- Тео, - Оля перебила її тихо, але твердо, - Я не Камінська.

Теодора кліпнула й примружилась.

- Моя мама - рідна сестра Катерини Камінської. Хто батько - ніхто не знає.

Вона знизала плечима, ніби говорила про щось буденне.

- Мама вела не найкращий спосіб життя. З п’яти років я жила в дитбудинку. Тітка Катерина хотіла мене вдочерити, документи вже були майже готові, коли вона… - дівчина замовкла й опустила голову.

Але Теодорі більше не потрібні були пояснення. Усе стало на свої місця. Тепер вона зрозуміла, чому не пам’ятала маленьку Олю зі свого дитинства. І що саме збентежило її під час першої зустрічі.

Вона не рідна. Не справжня Камінська. Вона не належить до цього роду. Принаймні, не по тій лінії, яка має значення в домі. 

Теодора полегшено видихнула.

А значить, їй нічого не загрожує. Навіть якщо прокляття справді існує.

- Після смерті Катерини Дмитро Олексійович домігся усиновлення, - тихо продовжила Ольга, - Роман прив’язався до мене щойно я з’явилась у їхньому домі. Думаю, він просто бачить у мені свою ненароджену сестру.

Теодора нічого не відповіла. Лише легенько стиснула пальці Олі, сумно посміхнулась і зникла у прибудові.

На письмовому столі лежав щоденник Марти. Зверху - іржавий ключ із дивним різьбленням. Теодора торкнулась спочатку однієї речі, потім - іншої. А тоді перевела погляд на вицвілий килим, який прикривав люк у підвал.

Болючі спогади про смерть Катерини Камінської накрили її так само, як учора вода у басейні - стрімко, холодно, не залишаючи можливості вирватися.

_____________

Липень 2001 року