Розділ 21.1 Кораблик

Щоденник Марти впав у сніг, сторінки миттєво просочились вологою. Теодору охопило дуже погане передчуття, але вона все ще сподівалась, що Алекс у будинку.

Вона заскочила всередину, але її зустріла тільки тиша. Теодора покликала спочатку тихо, потім голосніше - ніхто не озвався.

«Ми збирались запускати кораблики», - блискавкою промайнула в голові фраза, кинута хлопчиком.

- Невже він пішов до озера?.. - стишено промовила жінка сама до себе і кинулась назад у сад.

Камінський усе ще стояв там - незворушний, із дивно спокійним обличчям. Теодора зиркнула на нього, відчуваючи, як провина відступає, а їй на зміну повільно підкочується злість. Вона різко розвернулась і кинулась у темряву саду, оминаючи будинок.

- Алекс!

Голос зірвався надто високо і розчинився поміж голих дерев. Теодора майже бігла слизькою доріжкою, не відчуваючи холоду. Серце калатало десь у горлі.

Тиша. Лише вітер хитав чорні гілки.

- Алекс!

Вона завернула за живопліт і зупинилась посеред центральної алеї. До озера - щонайменше чверть години пішки. Зараз воно скуте кригою. А що як…

Жінка різко повернула голову в бік саду, де поміж дерев губився футуристичний куб із товстими скляними стінами.

Басейн.

Вона кинулась до будівлі, огорнутої темрявою. Місячне сяйво вигравало на склі, падало на темну, майже чорну воду, виблискувало на хвилях сріблом.

Хвилі.

У закритій будівлі.

Кров у жилах схолонула, а долоні вкрив холодний піт.

Теодора рвонула до прозорого куба і штовхнула важкі двері. Усередині було жарко і волого, в повітрі висів густий запах хлору.

На поверхні води повільно погойдувався маленький білий кораблик із паперу.

Теодора кинулась до басейну і завмерла на краю чаші. Через темну плитку вода мала чорно-синій відтінок. Світла критично бракувало, щоб щось розгледіти. Жінка опустилась на коліна, вчепившись пальцями у бортик, нахилилась ближче до води, і раптом помітила щось темне на дні. Щось нерухоме.

- Боже.

Кораблик плавно вдарився об бортик.

За її спиною грюкнули двері. У проході стояла темна постать Романа Камінського. Поза розслаблена, руки в кишенях. Стоїть і дивиться. Ані натяку на тривогу.

Теодора підвелась і обійшла басейн збоку, ступаючи на широкі плиткові сходи. Спочатку вода доходила їй трохи вище колін, потім - до талії. Вона зупинилась.

- Алекс!

Очі напружено вдивлялись у воду, шукаючи темну нерухому пляму. Якби вона точно знала, що це він, — пірнула б не роздумуючи. Але вона не знала. Світло і тіні грали у свою дивну гру, спотворювали обриси.

Теодора зробила ще один крок - інстинктивно, машинально. Думала, що глибина не обірветься так швидко. Але вона обірвалась.

Жінка більше не відчула під ногами дна. Кілька секунд вона намагалась утриматись на поверхні, але вода, а разом із нею і темрява, накрили її з головою. Теодора судомно рвонула вниз, простягаючи руки до розмитої тіні, але тіло одразу потягнуло назад. Ноги не знаходили опори, бортики були надто далеко, щоб до них дотягнутись.

Паніка вибухнула всередині гостро і сліпо. Очі запекло, але вона все ж встигла роздивитись. Порожньо. На дні нічого не було. Лише темна вода і викривлений промінь місячного світла.

Навіть крізь переляк вона на мить відчула полегшення, смикнулась угору, але замість поверхні побачила тільки срібні брижі. Легені пекло. Вода заповнила горло.

Вона забилась сильніше. Безладно. Відчайдушно.

Картинка перед очима ставала розмитою, але вона все ще могла розгледіти силует Романа Камінського. Він просто стояв над чашею і дивився, як у воді метається її тіло.

Вона тонула. По-справжньому.

«Я не вмію плавати», - прозвучав у голові голос із минулого, коли одинадцятирічна Теодора відмовлялась купатись в озері.

Роман мовчав, а його думки в цю мить шепотіли безладним хором. Одна - гучніша за інші. Без Теодори стане простіше. Жодних проблем. Жодної загрози. Маєток - у його повній власності. Хіба не цього він хотів?

Вода хлюпнула об бортик.

Теодора на мить виринула, а потім знову зникла під поверхнею.

«Знищити Теодору», - думки заговорили голосом Борейка.

У нього був шанс усунути її, нічого не зробивши. Він дивився на чорні кола на воді.

І раптом голоси стихли. Щось холодне, тваринне стиснуло його зсередини. А тоді хтось знайомий і водночас чужий тихо, але різко прошепотів: «Врятуй».

- Чорт забирай…

Він стрибнув.

Вода різко замкнулась над його головою. Роман рвонув уперед і майже одразу намацав її руку. Теодора напівпритомно вчепилась у нього, мало не потягнувши за собою вниз.

Він перехопив її за талію і силою витягнув нагору.

- Дивись на мене! - гаркнув їй просто у вухо., - Не смикайся!