Розділ 21. Врятуй мене

Кілька днів потому Оля повернулась додому, і Камінський трохи охолов. Він узяв із сестри слово, що вона припинить будь-яке спілкування з хлопчиком та Теодорою задля власної безпеки. І Оля була змушена погодитись. Непокора означала б нові проблеми для Теодори, а цього дівчина не хотіла.

Камінський досі був злий, але не міг не помітити, якою тихою та непомітною стала Теодора. Кілька разів він бачив її на ґанку чи порозі прибудови: очі втомлені, з темними колами, шкіра бліда, а на обличчі - ніби застигла якась небезпечна, майже божевільна думка. Іноді він ловив її погляд і бачив у ньому щось схоже на спокуту.

Він мав використати цю слабкість проти неї. Це був ідеальний момент. Дотиснути. Змусити піти. Щоб Борейкові не довелося її “знищувати”. Можливо, достатньо просто відпустити її, і все скінчиться само собою. Ця стратегія здалась Романові майже бездоганною.

Сонце вже схилилось за обрій, і сад занурився в густу синю темряву. Величезна повня висіла над маєтком, мов холодне око. Зірки сяяли неприродно яскраво, ніби загравали з голими липами.

Камінський вийшов до головного будинку і ковзнув похмурим поглядом по сходах, від них тхнуло свіжою деревиною і фарбою. Тепер реставрація старого крила, а особливо сходів, стала для нього питанням принципу, першочерговим. 

Сріблясте світло заливало мовчазний сад. Він відчинив скляні двері й вийшов на задній двір. Хотів вдихнути морозне повітря, але натомість вловив запах багаття. Роман повільно спустився сходами і звернув за ріг, туди, де починалась прибудова Чорториїв. Задній дворик виглядав занедбаним: лози старого винограду обвивали стіни, на снігу валялись недоколоті поліна і тріски.

Теодора стояла біля великої металевої чаші на чавунних ніжках, із якої виривались жовтогарячі язики полум’я. Тонка сіра цівка диму піднімалась просто в чорне небо. Вона стояла впівоберта до нього. Права рука - в кишені кардигана, ліва, зігнута в лікті, міцно стискає знайомий зошит, тримає майже біля серця. Її погляд був прикутий до вогню - нерухомий, майже неживий. Наче думками вона знову перебувала десь далеко.

- Дочитала? - він підійшов тихо, майже беззвучно.

Теодора здригнулась і повільно відірвала погляд від полум’я. Кивнула.

- І що там?

- Не знаю напевно. Вона щось задумала. А потім померла. Тієї ж ночі, коли зробила останній запис, -  Теодора підійшла ближче до чаші й випростала руку зі щоденником. Полум’я обережно лизнуло край сторінок, але папір не зайнявся. 

- Вона ніби відчувала, що це їхня остання ніч, - прошепотіла жінка, дивлячись на сухі сторінки над золотавим вогнем. 

Роман мовчав кілька секунд.

- Тобі їх шкода?

Вона гірко всміхнулась.

- Чи шкода мені маніпуляторку і вбивцю? - Теодора підняла очі до неба, ніби шукала там відповідь, - А знаєш… так. Я їх боюсь. Але мені їх шкода.

Камінський довго дивився на багаття. На сторінки, які могли будь-якої миті спалахнути. На її пальці, що стискали зошит так, ніби вона не могла вирішити - знищити його чи врятувати.

- Ти маєш поїхати. Після всього цього.

Теодора кивнула і ледь посміхнулась кутиком губ. Посмішка вийшла колючою і виснаженою. А потім у її кишені щось тихо клацнуло. І з динаміка долинув м’який, стривожений голос Орисі.

Теодора дістала диктофон і вклала його в долоню Камінського.

- Послухай.

Короткий дотик її пальців прошив його шкіру, мов струм. Коли запис добіг кінця, Камінський повільно випростався. Його обличчя стало жорстким. Погляд - темним і небезпечним.

- Що вона сказала про мою матір? - голос звучав надто глухо. Майже як гарчання.

- Ти чув.

Він різко повернувся до неї і схилив голову, нависаючи зверху.

- Ти розумієш, що саме дала мені послухати?

У ту ж мить двері прибудови грюкнули, і на подвір’я вискочив Алекс. Він зупинився за кілька метрів від дорослих і невпевнено подав голос:

- Оля обіцяла мені запустити кораблик. Я хочу до неї.

- Іди в будинок, Алексе. Не заважай, - різкіше, ніж хотіла, сказала Теодора, не відводячи погляду від Камінського.

- Чому Оля не дозволяє мені прийти?

І тоді до хлопчика повернувся Роман. Його голос, тихий і небезпечний, повільно розрізав тишу:

- Бо твоя сестра небезпечна для Олі. І ти - теж небезпечний. Ви обоє — небажані гості в цьому домі. Вас треба прибрати. Викреслити. 

Він перевів погляд на Теодору і нахилився ближче. Його дихання обпекло її шкіру.

- Це твоя провина.

Їй раптом стало важко вдихнути, наче холодне повітря саду перетворилось на воду. 

- Твоя кров отруєна спорідненістю з Мартою Чорторий.

Його пальці ковзнули по її передпліччю, лягли на щоденник і затримались там майже ніжно.

- Вона створила проблеми для братів. А ти продовжуєш створювати їх для мене. І тепер це вже не здається безневинним протистоянням. Це ти винна, Теодоро. І твоя бабуся це підтвердила.

Жінка відчула, як холод пробігся потилицею і повільно розтікся хребтом. Дихання стало поверхневим. В очах защипало.

- Алексе, йди в будинок, - тремтячим голосом сказала вона. 

-  Я не хотіла завдати їй шкоди.

- Але мало не завдала.

Роман торкнувся її щоки згином вказівного пальця, піднявся вище до зовнішнього кутика ока, де тремтіла сльоза.

- Гей… не треба, Теодоро. Не плач. Просто піди. Врятуй мене від себе.

Його голос звучав майже лагідно. І від того - ще страшніше.

Теодора різко відсахнулась. Хотіла щось відповісти, але раптом зрозуміла, що місце, де щойно стояв Алекс, порожнє.

Вона навіть не почула, як він пішов.

- Де Алекс?