Розділ 20.2 Останній запис

Крижаний дощ нерівномірно стукав по даху прибудови. Вікна вмивались сльозами, а сад стояв неприродно тихий, ніби затамував подих в очікуванні чогось поганого. Теодора вмостилась у кріслі у вітальні, підібгала під себе ноги й нарешті наважилась знову відкрити щоденник Марти.

Однією рукою вона притримувала пожовклий зошит, а долоню другої тримала на ключі, що досі лежав у кишені кардигана. Ніби між цими двома речами існував якийсь невидимий зв’язок. Ніби разом вони могли привести її до відповіді.

“28 серпня 1915 року

Будинок став дуже тихим, і від цього мені моторошно. Я спостерігаю, як смерть однієї людини висмоктує життя з усіх навколо. Амелія Камінська в жалобі, вона майже не виходить із кімнати. Після інциденту у підвалі Єва з дитиною намагаються частіше бувати надворі, але скоро їм доведеться проводити більше часу у стінах дому. Осінь поступово витісняє літо. Ночі стають довшими й холоднішими, а дні пахнуть скошеною пшеницею та димом багать.

Роман мене боїться. Я це відчуваю. Він оглянув двері до підвалу й остаточно переконався - вони не могли зачинитися самі. Ми випадково перетнулись у коридорі, і він подивився на мене так, ніби побачив отруйну змію. Ніби це я влила відвар чемериці в келих Ростислава, а не він сам.”

“29 серпня 1915 року

Вранці я чула сміх маленького Давида. Він був дзвінкий, оглушливий і надто неприродний для дому, який поглинуло горе. Ця дитина нагадує про втрачені можливості, і часом мені здається, що справа зовсім не в Єві. Бо єдина жінка, яку Роман насправді кохає, - я. Проблема в хлопчикові.

Я все частіше думаю про те, як легко обірвати це маленьке хитке життя.

Вдень Єва вийшла з малим на прогулянку. Вони влаштувались на пірсі біля дерев’яної альтанки. Вона читала книгу у затінку, Давид спав у візочку. Я проходила повз і зловила себе на думці, що достатньо одного необережного поштовху, аби візок опинився у воді. Він піде на дно разом із дитиною раніше, ніж Єва встигне щось зрозуміти.

Але що тоді стане з Романом? Чи подякує він мені, чи… О, я не хочу думати про гірший варіант. Якщо я наважусь, він зрозуміє, що я роблю це заради нас.”

“31 серпня 1915 року

Сьогодні він приходив до мене. Злий. П’яний. Красивий.

Він обіймав мене жадібно, без ніжності, ніби одночасно хотів розчинитися в мені і… придушити. Довго не відпускав. Вдихав запах мого волосся, дихав фіалками й полином. Залишився до ранку.

Він сказав, що я - його прокляття, яке він нестиме все життя. Я посміхнулась і відповіла, що прокляття не народжуються самі собою, їх накладають.

Він довго дивився мені в очі, а потім сказав, що нас покарають за наші гріхи. Але його вибір - грішити знову і знову, ніж жити без мене.

А я чомусь подумала, що “знову і знову” не вийде. Що сьогодні - востаннє…

Він говорив так, ніби у нас попереду ціла вічність.

І я вирішила наважитись.”

Це був останній запис. Теодора перегорнула сторінку. Потім ще одну. Порожньо.

Чисті аркуші здавались страхітливішими за списані. Безголосі. Німі. Наче щось урвалося просто посеред думки.

Останній запис був зроблений вранці 31 серпня 1915 року. У той самий день Марти не стало. Щоденник дав відповіді на безліч питань. Але приховав головне.

На що вона наважилась того дня.
І як саме не пережила ту ніч.